* * *

 

Що там плаче, ридає, реве,

Шарудить, шурхотить до нестями?

Ми повірили в слово. І все

Почалося, що сталося з нами.

Перетворена кров на вино,

Закривавлена твердая криця.

Кажуть, слово спочатку було,

Та й початок нарешті скінчиться.

Ще не вмер автор — п’яний заснув,

Ось Пегас — і брудний, і шалений —

Нахиляється й п’є досхочу

Самогон з джерела Іпокрени.

І хитається п’яна сльоза…

Простір, сповнений смертного дзвону…

Тихі Музи в віночках лежать

У холодних хатинках з картону.

Це не стіни з каміння — слова,

Непохитні, байдужі, пихаті.

А навколо, як квіти, стоять,

Білі вогники. Треба звикати.

 

* * *

 

О мій даре даремний, твоя випадковість –

Це просте випадіння життя в глибину

Крові чорної та каламутної ночі,

Чи то входження в світ кольорового сну.

 

Над землею течуть темні води закуті,

Сонце світить в обличчя безруких богинь,

Сторінки пожовтілі книжок позабутих,

Мов обірвані крила, летять в височінь.

 

Ми – останні метелики. Вирвані крила,

Коливаються в небі – врочисті, малі,

І повзуть хробачки на тонюсіньких ніжках

До землі дорогої, до злої землі.

* * *

 

Я – війна.

Я прийшла до тебе.

Мої трави – руки померлих –

Хочуть до світла, до сонця.

До сонця течуть мої води –

Загуслі, теплі, червоні.

 

Я – твій брат.

Я прийшов до тебе,

Бо наша любов – до смерті.

Знаю – в кожного є вітчизна.

Хто мені ця розрубана туша?

 

Я – твій дім.

Я прийшов до тебе.

Та хіба ти мене впізнаєш?

Посивіла моя покрівля,

До кісток протерта дорога,

Переплутані пил і попіл

Від твого життя й чужого,

І вже час канаву копати,

Головою в землю лягати,

І, розкинувши руки, спати,

Землю-матінку обіймати,

Брата рідного обіймати…

 

* * *

 

У повітрі лихому святкове ганчір’я,

Серед вулиці кинутий, мотлох палає.

Там чекає на мене моя тінь божевільна,

Тільки мене немає.

 

Її руки розкинуті, жовте волосся,

ЇЇ очі в повітря розкриті –

Це ганчір’яна лялька, м’яка і безноса,

Йде шляхом, де розкидані квіти.

 

Скаженіє насіння і бігає лісом,

Там ножи гострозубі з землі виростають.

Козенятка біленькі схопили рушниці –

Собі вовка шукають.

 

Позалазило в нори життя волохате,

І солдати колишні

Матерів своїх попіл в циберця збирають –

Бо нема кому більше

 

А повітря наповнюють іграшки й тіні,

Ця – з ножем, інша – з бритвою, ще – просто п’яна.

Вурдалаки похнюплені сплять на калині,

Що робити їм з нами?

 

Чорний кінь на колесиках з’їхав із неба,

Кінь блідий на колесиках – там, на цімбоці.

І над часом новим, над новою землею

Наче жовтий ведмедик, покотилося сонце.

 

ПМК

 

Поети, наче кошенята,

з чужого голосу нявчать,

набігли лагідні, хвостаті –

малий покоцаний Торквато,

смаглявий вишуканий Дант –

і, врешті, в кожного талант.

 

Та все одно, хоч голос мій – чужий,

а далі кут і сором там кромішний,

там тільки квіти горілчані пишні

і світ хитучий і пустий.

 

І ніхто вже нам не допоможе,

бо крутий ми обрали маршрут –

хтось до Риму, до Криму, до Польщі,

а хтось має загнутися тут.

 

Талант народжує сміття,

з якого вірші виростають,

мов синій і масний бур’ян, –

і пам’ять.

А пам’ять народжує мишу,

а миша життя жере,

і нещастя сяє, мов зірка,

і відомо все наперед.

 

* * *

 

Через весняну пущу

Чорні летять чорти.

Мене знайшли в капусті,

А могли б не знайти.

 

А могла б заховатися

Й жити собі сама.

Тут розкриває пащу

Тепла моя земля.

 

Тільки пекельна спека,

Тільки запах біди…

Мене приніс лелека –

Нащо приніс сюди?

 

А я невідома комашка,

Літера без письма,

А ще я – сонячний зайчик,

Якого ніде нема.

 

* * *

 

Де ти, де ти, моє повітря?

Хвилями накрили хвилини,

І стоять, як сестри нерідні,

Вишні дві, посаджені батьком.

Стала ніч, немов полонянка.

Ти скажи, де моє повітря?

Шар вугілля в наших судинах

Залишився – чого ще треба?

Повернутися – а навіщо?

Залишатися – а як жити?

Коридор лікарні і світло –

Хробачок в кінці коридору.

Пам’ятаю, як пахне небо

І як пахне пил пам’ятаю,

І як пахла моя кімната –

Тінь моя там плаче за мною.

Де ти, де ти, моє повітря,

Рідна жужелка, зла й блискуча,

І яка нам велика воля,

І яка велика задуха.

 

* * *

 

Впала тиша залізна,

Впала тиша проклята.

Пам’яте моя бідна,

Де тебе заховати?

В снах – в них душі похилі

Вповзають, немов в печери,

Туди убігають криси –

Ті, з кораблів померлих,

Що простягнуті в чорних водах,

Скільки років вже не потопають –

Тільки тануть і тонуть,

Тільки тонуть і тануть.

А криси несуть валізи,

Рятують задрипані шати,

А криси в усьому винні,

А криси всім винуваті.

І море провини сповзає

На землю, тиху й безвидну.

Де тебе заховати,

Пам’яте моя бідна?

Чи між корявих будинків,

Що вибігли на узлісся?

Чи то на кладовищі,

Де мій батько лишився?

Там тільки дерева чорні,

Палають хижі заграви –

В серця, розчахнуті болем,

Впливають міста-пароплави.

 

* * *

 

І білуга реве над руїною світу мого,

І ридають шакали, і зашморгом воля на шиї.

Розкажіть мені, звіри, навіщо потрібно ніщо –

Те відро, що розчавлену землю накриє?

 

Обривається все. В один день обривається все.

Ми пакуємо речі, ми завжди пакуємо речі.

І наш човен дірявий не вітер у море несе,

Його кидає в небо якась божевільна малеча.

 

Приповзайте до мене, тваринки нечисті й хисткі,

Винуваті до неба, залиті сльозами і слизом,

Засинаймо разом – у землі, в кучерявій пітьмі,

Карколомні казки про війну не почуємо знизу.

 

Що робити нам з пам’яттю, звіри? З нічних баговінь

Вона сходить до нас замордованим левіафаном,

Хочеш плач, хочеш спи, хочеш криком кричи –

Весь просякнутий світ її подихом рваним.

 

А під сонцем чужим зграя душ у сирітство летить,

У часи золоті божевільних круків і пророків.

Нас ніхто не позбавить повітря – о ні!

Скільки років хитається вже, скільки років…

 

* * *

 

Ми з тобою з пітьми і води,

Неживі ми з тобою й маленькі,

Тільки сходинки в небо криві

І душа, що зіщулилась в жменьку.

Знаєш, все ж таки – всюди життя,

Все собі намалюємо знову,

Аби смуга червона пройшла,

Тільки б сходи скінчились на сході.

В тому дивному місті, де жах –

Чорним стовбуром в оці,

І висить по собачих кутах

Шмаття нашої плоті.

І відкриється звалище мрій,

І життя зашкарублі прикраси,

І земля, з якої колись

Наші душі вирвали з м’ясом.

Мертві бджоли над містом летять,

Відрізаючи землю від неба.

Ця розкрита і чорна земля –

Окрім нас їй нічого не треба.

Ось і нас, мов безкрилих комах,

Вже збирають до кучі…

І ніяк не приспати, ніяк

Цих мерців балакучих.

 

* * *

 

Пережити життя – наче плівка, що рветься

щохвилини – і все починається знову.

Ти зі мною назавжди, в пітьмі і тривозі,

моя пам’яте – дерево мертве!

 

Розкажи мені сон,

той, що там, на дні ока,

той, де мама цілує й співає жорстоких пісень,

це шершавий пісок проміж пальцями сиплеться, це –

світло берега твого.

 

Але всі наші рани – від раю.

Через сморід і гамір, і щем

твоя доля, немов божевільний з ножем,

білим світом блукає.

 

І не дзеркало б’ється – обличчя…

Тільки хвилі морські шурхотіли в судинах,

і уламки минулого твого летіли

в незнайомі зелені зіниці.