АНТОЛОГИЯ РУССКОЙ ОЗЁРНОЙ ПОЭТИЧЕСКОЙ ШКОЛЫ СКАЧАТЬ

Олесь Барлиг

ТИДИЩ!


Цьогоріч мені слід вкотре виконати почесне завдання – відзвітуватися про Форум видавців у Львові. Сідаю за клавіатуру, закочую рукави, завмираю (прокручую в пам’яті вже дещо тьмяну плівку нещодавніх подій) і розумію, що якось, якщо не соромно, то ніяково – адже я знову несумлінно поставився до цієї супер-пупер-мега-події у літературному житті країни. Не бігав, спотикаючись, з події на подію, тероризуючи місцеве населення запитаннями на кшталт «Ґдє находітца нофєлєт?». Не всотував пожадливо нові обличчя, не демонстрував богемі свої вечерні туалети, не ходив ручкатися із живими і напівмертвими класиками… Лише підкреслив у програмі кілька заходів і повільно вирушив за течією обставин.

1 день перебування (14 вересня)

На Форум (як завжди) їхав із поетом та літературознавцем Юрою Ганошенко (наша обопільна жовчність і сарказм часом стає ледь не рятівником-колом у відкритому морі упирів, яких завжди зустрічаєш у будь-якій мандрівці). Зареєструвавшись як учасники літфесту й оббігавши намети видавництв, ми вирушив до «Кабінету», де невдовзі мав розпочатися мій поетичний тандем із Олегом Коцаревим. І якраз встигли на самий початок проекту «BILINGUAL» – читання перекладів сучасних російських поетів англійською мовою (організоване редактором «Интерпоэзии» Андрєєм Гріцманом). Як певний гарант якості я одразу ж обрав для себе Алєксєя Цвєткова. Пам’ятаю, коли Дмітрій Кузьмін приїздив до Запоріжжя, то якось обмовився про те, що ця постать для нашого міста, мабуть, має особливе значення, оскільки тут він провів свою юність. Так, він правий. Але правота ця важить щось для покоління літераторів від сорока і вище. Якщо спитати молодняк про Цвєткова, то більшість просто не знатиме, хто це. Однак він таки легалізований літературний бренд Запоріжжя. Бо, живучи тут, він не лише «ставав на крило як поет» (даруйте за вульгарність фрази), а ще й розбещував місцеву молодь неправильною для кошерного радянського громадянина поезією (за що навіть отримав наганяй в одній із запорізьких газет). Власне, я вже не один рік вмовляю його розповісти про ті буремні (початок 60-х) роки, які нам в кастрованій і рафінованій версії подають хронікери від Спілки письменників (мовляв, крім них – легальних  офіційних письменників – більш нічого й не було, а якщо все-таки десь щось промайнуло, то воно не варте уваги для згадування). Й цього разу (ага «на ловца и зверь бежит!») теж не втримався, аби вкотре нагадати йому про своє прохання (Алєксєй пообіцяв-таки написати про це пост у своєму ЖЖ, а оскільки слово не горобець – чекаймо!).
Що сказати про наш вечір із Коцаревим крім того, що ми із ним були прекрасні, – не знаю (ну й гріх буде не згадати пречудову кав’ярню-читальню «Кабінет», де відбулися всі мої форумівські заходи цього року – там настільки насичена програма, що можна вже зранку зайняти зручне місце за столиком і до півночі слухати чиїсь виступи). Покваплюсь із розповіддю про наступну подію, на яку нам довелось вже ледь не бігти, – презентацію антології смакової поезії «М’якуш» від видавництва «Фоліо». Цей проект – мімікрія під традиційні кухарські книжки із єдиним винятком – у якості рецептів там були вірші з рядками, що так чи інакше крутяться навколо їстівних образів. Як от у вірші Олафа Клеменсена:

Моє серце – червону черешню,
Зірвеш у саду,
Покладеш до рота,
Затим – проковтнеш.
Опісля буде у тебе
Два серця:
Одне – у грудях,
Інше – у животі.

Не так давно довелося чути про засилля антологій у поточному літпроцесі. Мовляв, скільки вже можна, і як це набридло – видавайте повноцінні книжки і не розсовуйте по колективних могилах заїжджені тексти. І тут я не погоджусь: антології – це якраз одна з небагатьох можливостей для молодих і маловідомих авторів заявити про себе широкому загалу (особливо, коли власна книжка невідомо коли вийде, а тут тебе видає знане видавництво, та ще й у товаристві більш розкручених імен). Та й взагалі – більше антологій – різних і усіляких. Із тим занепадом якісної літературної періодики в нашій вітчизні саме вони й складатимуть портрет доби. Читаючи їх, у майбутньому вишукуватимуть ті зерна, що загубились серед плевел, аби примостити їх хоч десь серед нібито вже сформованого пантеону священного звіринця укрліту. А ще – це неймовірно цікава забавка – збирати за однією темою зовсім різних людей, проводити між ними нові магістралі змістів. А самі теми! Від цілковитого занудства, яке ще може мати для когось кон’юнктурний шарм, до цілковитої екзотики і навіть виклику (тільки уявіть собі ці книжки: антологія чоловічих оргазмів, антологія дефлорацій, антологія підглядань, антологія останнього дня, антологія дитячих страхів… – «ЕХ!» – вже аж дзижчать у голові клаптики ненаписаних творів!). Тож, цей – не бійтесь укладати антологій: це пишний яр, а не сумне провалля…
А ще цього дня ми завітали на читання-тандем хорватської авторки Наді Гашич і нашої Тані Малярчук. Ковдру дискусії повсякчас намагалася перетягти на себе модераторша (явно бажаючи показати мисткиням і усім присутнім, хто тут справжня альфа-самка), нав’язуючи письменницям власні інтерпретації їхніх творів. Однак Таня (умнічка!) сказала їй, мов відрізала, що вона постфеміністичне покоління, і її уся ця тріскотня на гендерну тему ніяк не цікавить (кривила, авжеж, душею – оскільки проблема стереотипів соціальної статті таки стирчить з кількох її творів, щоправда, без традиційного для цього пафосу).
Ну а під сам вечір треба було їхати до Зимної Води на гостини до Світлани Корчагіної (львівської поетки, співупорядниці «М’якуша»). Й там під солодкі смаколики і ледь не дюжину чашок з чаєм до пізньої ночі говорити про аутизм. Світлана вже кілька років працює із дітьми, хворими на цю недугу. Її фаховий досвід міг би лягти в основу цікавого роману й, сподіваюсь, колись вона його таки напише.

2 день перебування (15 вересня)

Повернення з Зимної Води привело нас на «Пляцок з вишнями та віршами», де була розіграна лотерея із поетичними виступами із дегустаціями смачнючого пирога. Організаторами дійства виступили Володимир Вакуленко та Лідія Демидюк (друга співупорядниця «М’якуша»!). Їхня задумка із порядком читання значно пожвавила атмосферу перформенсу. Між іншим (користуючись можливістю), вітаю Володю із перемогою у премії імені Олеся Ульяненка. Знаю, що його першість викликала у багатьох чималий подив і зубоскальство, та й грець із цим – як на мене, такого саможертовного і альтруїстичного культуртрегера від сучукрліту ще пошукати треба. А оскільки премія таки панківська – то отримати її йому судилося долею.
Після презентації моєї збірки «Насолода уявної смерті» я вирушив до кав’ярні «Люфт» на презентації від дніпропетровських видавництв «Герда» та «Ліра». Там мені залишалось лише дивуватися бронебійній силі голови обласного осередку НСПУ Лесі Степовички. Валькірія, жінка-вулкан… Я злегка можу уявити, як вона в’їздить до свого офісу в упряжці з ведмедів чи навіть чогось більш феєричнішого (скажімо, велетенських росомах).
Ну й останній на цей день захід, що я відвідав, – творчій вечір Оксани Забужко, що став промоушеном її нової книги «З мапи книг і людей» (збірки нарисів, опублікованих упродовж останнього десятиліття). Найбільше нарікань (не на тому вечорі, а згодом на мінному полі соцмереж) вона отримала за текст «Ціна Вінні-Пуха», у якому «наїхала» на інтерпретацію мілнівської історії в радянській мультиплікації: «де бридка коричнева клякса-ведмідь хрипкувато-приблатньонним голосом Лєонова репетував на все горло (не диво, що захрип!) щось вельми-вельми схоже на тодішні «пионерские речёвки» і взагалі  тримався із тією брутальною, просто-таки комісарською розв’язністю і нецеремонністю (надто в гостях у явного «піонервожатого» Кролика!), котра недвозначно вказувала чистоту його пролетарського походження». Здається, Забужчину ненависть до «совєтів» (що, мабуть, паралельно із образом чоловіка) й справді можна сприймати за головну музу її творчості. Хоча далеко не цим пасажем у бік першої (а відтак улюбленої) прочитаної нею у дитинстві книги цікава і сильна ця праця. Гострий, із «нервом», текст про Катерину Білокур «Катерина: Фолософія мовчазного бунту, або Конспект до ненаписаної біографії», який говорить про неї не лише як про генія, а про Генія рівня Шевченка, й те густе темне плетиво й марево задушливих обставин, за якими ми досі не можемо розгледіти усю її, – на весь велетенський зріст митця. А ще есей про Вінграновського – яскраву зірку українського шістдесятництва, несправедливо відкинуту кудись на задні фронти «передовиці» свого покоління. Ну й багато чого ще (не розпиляюсь, бо у підсумку змусять коротити і все те доведеться викидати).

3 день перебування (16 вересня)

Ну а цього дня нікуди вже не ходив, а лише купляв-купляв-купляв книжки… Довго вовтузився під стендом, де було представлено чимало новинок з отого «українського молодого поетичного мейнстриму», що було видано при фестивалі «Meridian Czernowitz»: Катя Бабкіна («Гірчиця»), Грицько Семенчук («Внутрішній джихад»), Дмитро Лазуткін («Добрі вірші про поганих дівчат»), Остап Сливинський («Адам»), й купив останнє як найбільш зріле і самодостатнє з усієї серії. Також придбав останню книгу вже згаданої Тані Малярчук «Біографія випадкового чуда» (за яку, упевнений, її ще добряче подзюбають (а там є за що), і за яку персонально я  знімаю перед Тетяною капелюха за те, що вона першою сказала те, що вже давно потребувало бути промовленим). І ще купив багато чого, але, вичерпавши ліміт на кількість друкованих знаків, мушу завершувати цю писанину. Однак, маю скінчити її чимсь «таким» (жанрові особливості вимагають натхненної кінцевої фрази). Тож: хай не буде у світі воєн і лікарі нарешті винайдуть ліки від усіх найстрашніших хвороб.

К списку номеров журнала «ЛИТЕРА_DNEPR» | К содержанию номера