Вальжина Морт

Переклад з білоруської Альбіни Позднякової




В громадських вбиральнях ми відчували свободу


недолітки

ми ж діти

між днів і ночей
ніби між ніг дорослих на танцмайданчику
фарбуєм лиця неначе пасхальні яйця
підсовуєм в рот одне одному
у червоних конвертах
своїх язиків
хабар

ми ж діти
нам що сіндбад морехід
що аллах акбар

у бога невіруючі однак щиро вдячні
христу за його кров
і кожний із нас готовий
платити за неї великі гроші

ми ж діти
що може буть більш нехороше
такого життя як у нас і в кіно не побачиш

і літо – наша товстозада нянька
загодувала нас своїм солодким трафік джемом
у жерлах міст про які говоримо
винятково «на Ви і шепотом»

ми ж діти
ми цукор землі

і лишень в освітленні світлофорів
ми здаємось зеленими
але побачиш по хвилі
світлофори роздряпають свої груди
й випнуть кожен червоне серце

тому що ми діти
недолітні люди

і ми летимо на усіх літаках
і усі літаки летять до мінська
тому що ми діти
і маємо право на місто дитинства
*

для А.Б.

навіть тяжко повірити
що ми були іще молодшими
ніж тепер
що наша шкіра була така тонка
що вени блакитніли крізь неї
як лінієчка у шкільних зошитах
що світ був простим дворовим собакою
і щоразу стрічав нас побіля дому після уроків
і всі ми хотіли забрати його до себе
а потім хтось інший його забрав –
дав ім’я
і навчив команді «чужий»
на нас

і тому ми прокидаємося по ночах
і запалюємо свічки телевізорів
і в їх теплому полум’ї впізнаєм
обличчя й міста
і сміливі зранку скидаєм
яєшню з пательні...


а наш собака виріс на чужім повідку
а наші мами раптом перестали спати з мужчинами
поглядаючи на них сьогодні
усе легше повірити в непорочне зачаття

а тепер уявіть собі:

десь там є міста
з білими кам’яницями
розкиданими вздовж берегу океану
як яйця морських пташок
і в кожному домі – легенда про капітана
і кожна з них починається так:
«Молодий та гожий...»
*
білоруська мова 1

навіть наші мами не знають як ми з’явились на світ
як ми самі розсунувши їхні ноги вилізли назовні
так вилазять після бомбардувань з руїни
ми не відали хто з нас хлопець а хто дівчúна
і жерли землю і думали що жерем хліб
а наша будучина –
гімнасточка на тонкій ниточці горизонту –
що там вона тільки
не виробляла
бля

ми росли в країні де
спочатку крейдою креслять двері
і уночі приїжджають дві-три машини
і звозять нас але
у тих машинах були не мужчини
із автоматами
і не жінка з косою
а так до нас приїжджало кохання
і забирало з собою

тільки в громадських вбиральнях ми відчували свободу
де за двісті рублів ніхто не питав що ми там робимо
ми були проти спеки літом проти снігу зимою
а коли виявилося що ми були нашою мовою
і нам вирвали язики ми почали розмовляти очима
а коли нам викололи очі ми почали розмовляти руками
коли нам відтяли руки ми розмовляли пальцями на ногах
коли нам прострелили ноги ми кивали головою на «так»
і хитали головою на «ні»... а коли наші голови з’їли живцем
ми залізли назад у черева наших сплячих мам
як у бомбосховища
щоб народитись знову

а там на горизонті гімнасточка нашої будучини
скакала через вогненний обруч
сонця