Сергей Главацкий

Круги по воде

Стихи Сергея Главацкого в переводах Елизаветы Радванской на украинский язык

 

КРУГИ ПО ВОДЕ

Ноев ковчег утонул и не спасся никто.
У берегов лукоморья нашли его остов.
Море сбивает нас с ног, через нас течёт ток
И под ногами пульсирует карточный остров.
Курят русалки сигары и, в общем, легко
С ними найти Ариаднову нить разговора.
Море течёт под лопатками их голяком
И разгоняет им кровь чешуя кругозоров.
Кто вы, круги по воде, существа плоскостей?
И, закулисье зеркальное, зябкое, кто ты?
Платой за дружбу с тобой будет гибель в воде
Этой холодной и точно разбитой на соты.
В слух обрушается гимн бесконечной страны,
Он – о «Прекрасном Далёке», что стало жестоким.
Я удивляюсь тому, как обманчивы сны,
Как вероломны все тропы, хрупки все дороги,
Я удивляюсь тому, как все ноты, слова
Гимнов моих исказились от рук расстоянья,
Как синоптически верно слетает листва
С жизни озоновых дыр на алтарь мирозданья,
Помню, как люди в аду поправляют богов,
Беженцы мира, волхвов причисляют к калекам,
Вижу, как в мире моём не вдохнуть – без оков,
И теплокровная улица жмурится снегом.
Ноев ковчег утонул. Всё, что после – мираж.
Море сбивает нам по своему разуменью
Температуру и пульс, и, вошедшее в раж,
Топит не только ковчег, но мираж и прозренье.

 

***

 

Ноїв ковчег потонув, і загинули всі.
На берегах Лукомор´я знайшли його остов.
Струм нас пронизує, море збиває нас з ніг,
І під ногами пульсує, хитаючись, острів.
Палять сигари русалки, приємно мені
З ними знайти Аріаднову нитку розмови.
Море ласкає їм піною груди, бринить
У кровообізі луска – глибин кругозором.
Кола-істоти по темній воді, хто ви є?
І, задзеркалля за моря лаштунками, хто ти?
Дружба з тобою коштовна – вона мене вб´є
В цих на клітинки розбитих та мерзнучих водах.
Гімн величезних країн – це тепер лиш чутки,
Він – о «Прекрасном Далёке», що стало жорстоким.
Знову дивуюсь, що сни – лиш брехливі шматки,
Що віроломні, крихкі всі стежини й дороги.
Знову дивуюсь, як ноти і навіть слова
Гімнів моїх від віддалення рук спотворились,
Як синоптично доречно на вічний вівтар
Всесвіту – листя з озонових дір вже злетілось.
Люди у пеклі богів поправляють своїх,
Біженці світу, волхвів називають: "каліки"…
В світі моєму – без гратів – не зробиш ти вдих,
І теплокровний провулок замружився снігом.
Ноїв ковчег потонув. Все, що після – міраж.
Море збиває нам по своєму розумінню
Температуру та пульс, та ввійшовши у раж,
Топить не тільки ковчег, а міраж та прозріння.

***

 

Внимательно подслушивай теченье времени
Сквозь жабры раковин морских.
Ведь сплюнет океан в каком-то декабре меня
На берег, в хищные пески.
Найди следы руки моей на древних крейсерах,
Распробуй кровь мою в воде
Вот этих наводнений, океанов, гейзеров…
Мои улики есть везде.
И будет пауза. Молчанье певчих раковин
Морских – тебя насторожит.
Ухмылки будут с каждым днём всё одинаковей
У неприкаянной души.
В иных мирах ли, иль в иных тысячелетиях
Искать тебя – не скажет Высь.
Кольчуга следопыта видит в нас комедию.
Найди, найди меня! Явись!
Я вижу в небесах кровавые стальные ножницы,
Времён взрезающие ткань.
Но ты успеешь. Ты зарю возьмёшь в помощницы.
Ты будешь вовремя. Предстань!

 

***

 

Уважно підслуховуй часу тихі течії
Крізь мушлі шепоти морські.
Бо скине океан мене, що злом знівечений,
На хижі берега піски.
Знайди сліди моїх долонь на давніх крейсерах,
І кров мою відчуй в воді
Усіх цих повенів, морів, заток і гейзерів…
Мої прикмети скрізь – бліді…
І буде пауза. Співочі мушлі стихнуть всі,
І насторожить це тебе.
Душа бездомна навіть з посмішками звикнеться,
Що є однакові – тепер.
У інших вимірах, чи в іншій нескінченності
Тебе шукати?.. Бог мовчить…
Нас слідопит назве комедією смертності.
Знайди мене! З´явись в цю мить!..
Я бачу: небо, вже ножем кривавим користуючись,
Тканину часу потрошить.
Але ти встигнеш. Візьмеш ти зарю в спідручники.
Ти будеш вчасно. Покажись!

ОРИГАМИ

 

Прозвони мою глушь. Я люблю тебя. Очень.
Я хотел слышать голос, но можно – и флейтой…
Ведь меня не смущает теперь среди ночи
Ежедневный вопрос одиночества: «Чей ты?»
Я отвечу. Найду, что спросонья ответить.
Я всегда был из тех, кто не лезет за словом…
Это – взрослые снова становятся: дети.
Это – дети становятся взрослыми снова.
И упрямые рукопожатья кометы
Через пальцы твои, как всегда, просочатся.
Я не знаю, когда у Вселенной – рассветы
И закаты, как прежде, начнут получаться.
На иконах, на всех – только Хаос – отныне.
В полный рост… Понимай эту шалость, как знаешь! –
Что в бутонах морей вызревает мой иней,
И вращается в небе планета двойная.
Я умею ходить по воде, если это –
Не моря, океаны, а так: мелководье.
Но душа назвалась адвокатом Завета,
И тотчас подсудимый назвал себя плотью.
Мы могли бы признать все причуды ангиной,
И врасти в целину горизонта, расплавясь,
И, чуть-чуть изменившись, срастись воедино…
Только – мы не меняемся. Нас не исправить.
Мы собой и такими довольны… И нечем
Увертюре ироний – паломникам вторить.
Я никак не пойму, отчего же весь вечер
Мелководье разлуки мне кажется морем?
Прозвони мою мглу поцелуем улыбки! –
Не нужны от тебя мне другие подарки!
Так подай мне сигнал. Оглушительно-яркий.
Или просто беззвучный, застенчиво-зыбкий…
Да любой! – Всё равно, всё равно: я узнаю
Для кого он, откуда и что означает!..

 

***

 

Мою тишу поруш. Я кохаю без тями.
Звуком флейти поклич, я почую крізь межі.
Звик, що кожного вечора ставить питання
Мені дика самотність: "Кому ти належиш?"
Відповім. Уві сні навіть відповідь знаю.
Я завжди був із тих, кому слів не бракує.
Це – дорослі й старі у дитинство пірнають,
Це – дорослими думами діти міркують.
Вперті рукостискання комети, кохана,
Знов спливуть крізь твої білосніжні долоні.
Я не знаю, коли, як раніше, над нами
І світанки, і сутінки стануть – бездонні.
Тільки Хаос віднині на кожній іконі.
В повний зріст… Розумій цю шаленість, як знаєш! –
Що мій іній вже визрів у моря бутоні,
І подвійну планету твій космос приймає.
І ходити по водам змогло б моє тіло,
Якщо це не моря, а затоки й мілини.
Та душа Заповіт захищати схотіла,
І одразу підсудний назвався: людина…
Ми ангіною визнати можемо дивне,
І, розплавлені, із горизонтом зростатись,
Та, змінивши себе, ми б з´єднались в єдине…
Тільки іншими нам – вже ніколи не стати…
Ми не змінимось – все нас в собі влаштувало…
Увертюри іроній – нажаль, не прочани.
Зрозуміти не можу, чому я так вдало
Мілину розставання назвав океаном?
Мою темряву вбий, посміхнувшись миттєво! -
Бо я інших не хочу від тебе дарунків!
Тож поклич – приголомшливим, дивним цілунком.
Чи – нечутно поклич… несміливо, чуттєво…
Як завгодно! Сигнал твій із простору й часу
Я впізнаю, і зміст зрозумію одразу!..

ПАРИ

 

Это затменье пророчит амнистию
Всем безнадёжно влюблённым.
Кольца Луны годовые на листьях
Пальм штормовых цепенеют.
Заняты звёздами полосы взлётные…
Серфинг на гребнях циклона…
В оледеневшее небо холодное
Я – только падать умею.
Души проносятся мимо и светятся…
Этих, чужих – мириады.
В самом конце, уже при смерти, встретятся
Наши чудесные души.
Самое близкое и сокровенное
Явится к ждущим – наградой.
Нам запретила встречаться Вселенная…
Нам ли Вселенную слушать?

***

 

Дане затемнення врочить амністію
Всім, хто кохає невтомно…
Час розповсюджує кільця на листях,
Пальм штормових аритмії…
Всі злітні смуги тут зайняті зорями,
Серфінг на хвилі циклону…
В небо холодне, що спить поміж долями,
Я тільки падати вмію…
Душі повз нас пронеслися, та світяться,
Душі чужі і покірні…
Нам дадуть змогу на мить хоч зустрітися,
Перед падінням у Небо…
Все найщиріше – тим, ХТО дочекається –
Як нагорода за вірність.
Всесвіт нам дозвіл не дав зустрічатися…
Та хіба слухатись треба?..

ПОХОД

 

Под вечер гадают в глубоком окне наважденья,
И воск, и кофейная гуща, и карты – мухлюют.
Дрожа, у обрыва над тьмой мир стоит на коленях.
Дрожа, бездна бездну – смешит, бездна бездну – целует.
Сквозь райские птицы туманностей, их гоголь-моголь,
Проходишь навылет, и кротки пугливые совы.
Ты – маленький леший миров, и осенняя тога
Твоя извивается пламенем лун бирюзовых.
Смотри: заземлившиеся, угловатые люди
Не слышат твой пульс, не пульсируют вместе с тобою,
И капсулы тел их обтянуты войлоком буден,
Они герметичны, у них – нет пути к водопою.
Они не заметят тебя, пока ты – несомненно –
Туда не вернёшься, блистающей, юной, беспечной.
Но Здесь – твоё место, и ты, домовёнок Вселенной, –
Ты знаешь теперь: твоим пульсом пульсирует вечность.
…Промозглой Вселенной кофейная гуща угрюма.
Линяя, шуршит под ногой насыпь звёзд-привидений.
Внезапно бессмертные люди в текучих костюмах,
Тебя увлекают – в свой каменный век, в свои сени.
И ты так прекрасно нелепа среди всех осколков
Их душ, облачённых в периоды полураспада.
Они от тебя отвернутся так скоро, как только
Постигнут, насколько ты лучше их всех, вместе взятых.

 

***

 

Під вечір ворожать у вікнах глибоких примари,
І дурять нас віск, старі карти та гуща з-під кави…
Тремтить весь наш світ, у обіймах безмежної хмари,
Безодні цілуються в губи, та грають в забави.
Крізь райські пташинні туманності, їх гоголь-моголь,
На виліт проходиш – стихає сова полохлива.
Ти – демон маленький лісний, і осіння підлога
З червоного листя – вмирає у полум´ї зливи.
А люди земні, що незграбні чомусь від природи,
Не чують твій пульс, не пульсують разом із тобою.
Їх капсули тіл не витримують в жовтні погоду,
Вони герметичні, не знайдуть шлях до водопою.
Вони не помітять тебе, поки ти знов не станеш
Їх часткою – юною, чесною, світлом незвичним…
Але твоє місце – у Всесвіті тільки, кохана.
І пульсом твоїм – нескінченність пульсує – навічно.
…А гуща з-під кави сумує, як Небо застигле.
І привиди-зорі шумлять під моїми ногами.
Раптово – безсмертні, що мають загострені ікла,
Захоплюють тебе своїми прадавніми снами.
І ти так прекрасна, так дивна ти – серед уламків
Тих душ, які вбив напіврозпад урану та тиші.
Вони тебе кинуть, коли їм розкажуть світанки,
Наскільки ти краща за них, і наскільки святіша.

КОРАБЕЛЬНАЯ КОЛЫБЕЛЬНАЯ

 

Здесь такая луна! Здесь такой снегопад,
Что становится он камертоном – навеки!
Ему бить теперь в наш беспробудный набат,
Заточив обертоны о лезвие неги.
Здесь такое величие снежной орды,
Неуёмный отёк всестороннего снега,
Что пора нам следить за игрой немоты,
За космической властью замёрзших молекул!
Здесь такой снегопад, что случайно забыл
Сделать выдох зеркального горна игумен,
Что заслушаться можно молчаньем судьбы,
А потом не услышать божественный зуммер!
Здесь такая твоя, колыбельная тишь,
Что потом и не вспомним, что мы – в божьем трюме,
И пора нам выглядывать – где ты стоишь,
Как ты там, Мир, который давно для нас умер.

 

***

 

Такий місяць тут є! Завірюха така,
Що стає камертоном любові – навіки!
В наші дзвони хай б´є, божевільна, п´янка,
Загостривши себе лезом ніжної втіхи.
Тут велична орда снігопаду вночі,
Набряк білого та невгамовного снігу,
І в цей час слухай гру німоти – і мовчи,
Поки атоми космосу створюють кригу.
Завірюха така, що забув в небуття
Видихати дзеркальну мелодію долі,
Та заслухався, як промовчало життя,
Не почув невід´ємної Божої волі!
Тут така колискова, тут тиша така,
Лиш твоя… І не зможемо потім згадати,
Що тримає нас в трюмі Господня рука…
Поки Світ, що помер, знову йде помирати.