АНТОЛОГИЯ РУССКОЙ ОЗЁРНОЙ ПОЭТИЧЕСКОЙ ШКОЛЫ СКАЧАТЬ

Олесь Барлиг

Купила мама коника, а коник без ноги



2010 рік почався для Запорізької літератури з втрати. 31 грудня, у канун свята помер Олександр Колісник. Пам’ятаю, що Олена Дороніна сказала: Саша був великим жартівником і це його останній і найбільший жарт – подивитися, хто першого січня припхається в село на його похорон. І дійсно, після цих слів я мимоволі глянув у труну – чи не лежить він там із посмішкою на обличчі…
Перед смертю Саша побачив сигнальний екземпляр своєї книжки, що випустив у Києві Сергій Пантюк. А невдовзі відбулась і офіційна презентація збірки… І ось вже минув рік. Час невпинно заводить місто в табакерці. В ньому ми поспішаємо долучитися до механічної какофонії не звертаючи уваги на інструменти, що вже вийшли з вжитку. Ще, здається, влітку Аня Лупинос говорила, що минуло не так багато часу, а про Сашу вже ніхто – ані пари з вуст. Набираю в пошуковій системі «книжка Олександра Колісника» і знаходжу лише пару сторінок з афішками тієї прадавньої запорізької презентації та останнього «Слива-фесту»… Жодної рецензії, жодного критичного відгуку, жодного посилання і згадки (навіть побіжного) в літературознавчих публікаціях… Мембрана пам’яті найтовстіша мовчить не пропустивши світла…
Мені здається, що із Сашою ми ще самі не зрозуміли – що то було. Він якось не очікувано і швидко спалахнув. І поки ми роззиралися, намагалися докумекати що то за вогник – він згас. І зараз можна стверджувати, що своїх кращих текстів Саша не встиг написати, що не з цим доробком варто відходити у вічність… Не знаю – ми маємо лише ці тексти, інших вже не буде. Саме вони звернули на себе увагу інших. Саме вони увійшли до книги, а відтак – саме вони кращі. І безумовно – вони варті повторного прочитання… Коли в листопаді на факультеті української філології відбувалася презентація антології «Сновиди. Сни українських письменників» декан факультету раптом, зовсім несподівано для мене попросила усіх присутніх вшанувати пам’ять Саші і Влада Кльона хвилиною мовчання (Саша і Влад закінчили цей факультет). Можливо, ця пам'ять стане підґрунтям в надії на те, що хоч би ці філологи звернуть увагу на його тексти (вірші російською й українською мовами і зовсім трохи прози)…

З січня в Запоріжжі почався відлік слем-поезії, як формального і систематизованого явища в руслі змагань і турнірів. Кашу цю заварив Чєшир й пізніше окремий казан під неї завела собі Лєра Шварц. Попри те, що в 2008-му я був одним з ініціаторів першого відкритого запорізького слем-змагання моє ставлення до нього скептичне. По-перше, слемер не обов’язково має бути поетом – головне для нього відбутися як перформансист. Тож для людей, які заходять до цього «з вулиці», з певного «маргінесу поезії» не створюються умови для авторського зростання. Перформенс не вимагає від нього художньої еволюції, ускладнення поезії. Окрім того, слем-середовище створює своєрідну екосистему, що живить і вирощує цих монстриків сцени і прокурених приміщень. В океані літературної періодики вони часто губляться, втрачають барви, перетворюються на тексти з примітивною структурою і вкрай зубожілою палітрою внутрішніх прийомів… До того ж (як мені здається) хвиля тотального захоплення слемом проходить. Вибухнувши в культурних центрах (Харкові, Києві) ця ударна хвиля досягла периферії. Провінція дожовує цю кістку, як певну екзотику, як щось, що в її уявленні є вкрай актуальним. Але це не триватиме довго. Думаю, ще пару років і слем стане суто «клубом за інтересом», що об’єднає вузьке коло шанувальників.
На тлі цього захоплення я з деяким подивом спостерігав, як двічі протягом року до Запоріжжя привезли нєчто під ім’ям «Ес Соя». Нєчто презентували як «поезію бітників», чим спантеличили мене ще більше. Думаю, що цей мальчік якщо і має якесь уявлення про поезію бітників, то якесь вкрай дивне і явно невідповідне до того явища, до якого він намагається себе прив’язати. Ес Соя, це типовий продукт сучасності, українській клон Вєро4кі Полозковой (й вона при всій своїй художній вбогості вправніша за мальчіка) про яку не так давно на програмі «Школа лихослів’я» влучно сказали: «Бродский обращён к Пушкину, а вы Вера – к лампам в метро». Бітники, явище протестне, з присмаком асоціальності. Вони ламають шаблони того як треба писати і як треба жити. Ес Соя – явище кон’юнктурне, що з усіх сил намагається вписатися у мейнстрим. Це мажорний мальчік, який розробляє маркетингову стратегію своєї популяризації. Такий собі перегідролений Діма Білан від поезії (чи Сєрьожа Лазарєв – кому хто більше імпонує)… І явище це в першу чергу свідчить про вкрай бідний смак читацької аудиторії (яка, щоправда, більше хоче дивитися на мальчіка, ніж його читати) і не менш бідний читацький досвід провінційних поетів які із захопленням реагують на цей непотріб.

Важко не згадати про приїзд до Запоріжжя ключової фігури в ультрасучасному російськомовному літ-процесі – Діми Кузьміна. Прикро, що його приїзд більше сколихнув розмови про його сексуальну орієнтацію і псевдонаїзд на українську літературу, ніж про ті важливі процеси, явища і проблеми, що він окреслив… Може його лекцію в університеті варто було присвятити кольору спідньої білизни Діми і довжині його х…а й притрушувати цю розповідь цитати з віршів Єлєни Шварц, Ольґі Сєдаковой, Фаїни Ґрімбєрґ, Валєрія Нугатова, Лінор Горалік, Станіслава Львовского, Алєксандра Анашевіча, Юлії Ідліс, Алєксандра Авєрбуха та інших? Може саме в такий спосіб сприйняття і популяризація поезії проходила б жвавіше і легше? Однак, я безмежно вдячний Ірині Павленко, завкафедрою російської філології за її щиру зацікавленість у виступі Діми перед студентами і віру в те, що це важлива, навіть «необхідна» річ. Може цей приїзд таки дасть згодом якісь відчутні паростки…

Ну і ще одна втрата яка вже захопила нас зненацька (про Сашину хворобу всі давно знали), це смерть Влада Кльона. Не знаю, що додати до цього. Про нього вже стільки сказано останнім часом. Невдовзі має вийти зібрання його віршів. В періодиці й досі з’являються матеріали присвячені його пам’яті. Влад був одним з найбільш суперечливих моїх друзів. Мені здається, він десь так приблизно і уявляв свій кінець хоча багато чого й не встиг з того, що запланував…

Під зав’язку року друзі й близькі підготували посмертне перевидання творів запорізького прозаїка, журналіста і публіциста Володимира Філя. Автора багато в чому неповторного і непересічного… Книжка вийшла хорошої поліграфічної якості, з великим накладом, так що сподіваюсь вона знайде широкого читача.
На цьому, мабуть, все…

К списку номеров журнала «ЛИТЕРА_DNEPR» | К содержанию номера