Сергей Грабарь

Банджо

Банджо


 


– Знаєш, ми тоді вирішили, що справді можна все. І що комуністична партія – єдиний натхненник і провідник у Совєтському Союзі, дає таки волю і свободу.


– Це був кінець п’ятдесятих – початок шістдесятих?


– Десь, ті роки. Це я зараз розумію, що то була пастка. Дозволили багато, але під пильним оком комсомолу. Дозволили, щоби у якийсь момент все заборонити, і знову саджати.


Співрозмовник трохи зсутулився, розім’яв цигарку, але не запалив. Подивився кудись повз мене та усміхнувся.


– Ми тоді створили таку собі джазову групу, наслухалися і «ворожих голосів», і платівок «на ребрах».


– Що це «на ребрах»?


– Це, коли музика з приймача записувалася на рентгенівських негативах, а потім вирізалася під коло і можна було слухати на програвачі або патефоні.


– Бабін з магнітною стрічкою ще не було?


– Тільки-тільки з’являлися, до нас ще масово не дійшли. Ось ми й придумали такий собі диксиленд, а я примудрився грати на банджо.


– А чому саме на банджо?


– Бо екзотики захотілося. Банджо й було у ті часи західною екзотикою, а ще спеціальні туфлі, і сорочка картата, і косинка на шию, і звичайно ковбойський капелюх.


– І де це все можна було взяти в совєтському Києві?


– Як де? Звісно, на барахолці. Все, окрім банджо…


– А що банджо?


– А про банджо ніхто нічого толком не знав, навіть на барахолці. У багатьох запитували, та марно. Згодом вивели нас на одну серйозну людину на ймення Італієць. Солідний, одягнений шиково. Вислухав, подумав і пообіцяв допомогти. А за два дні приніс нам фото та опис банджо. Замовили у наших «кулібіних» на Подолі, і за тиждень мали справжній банджо.


– А що він запросив за допомогу?


– Та нічого, попросив покликати, коли будемо виступати. Тоді між людьми – інакше було.


– І почали виступати?..


– Почали…


Співрозмовник знову розім’яв цигарку і, зрештою, закурив. Легкий димок поволі піднімався до неба. Чоловік сидів, трохи піддавшись уперед, в традиційному ковбойському капелюху. Стояла середина осені – час для Києва чи найпривабливіший: золотаво-зелений із прозорим повітрям. Це була Володимирська гірка – місці давнє, сакральне і магнетичне.


Почали… і виступали досить багато. І людей приходило вдосталь. У кав’ярні, де все відбувалося, набивався повний зал.


А той – Італієць, приходив?


Постійно, і допомагав нам матеріально. Концерти ж не були платні, інакше нас звинуватили би у нетрудових доходах, а за це – строк. Давали нам гроші «втихУ», щоби соглядатаї не побачили, але ті все одно бачили. Вони все бачили, бо їх було – кожен п’ятий. Музика подобалася, ми вдосконалювалися із шаленою швидкістю. Це було щось середнє між блюзом, джазом і кантрі. Ну, і зовні: такі собі ковбої з музичними інструментами.


Мабуть, популярність була шаленою?


Звісно, і компанії, які хочеш, і дівчата, які хочеш, і напої, про які тільки чули, і наїдки.


А потім?..


А потім все скінчилося, і почали нас тягати на допити, на Володимирську, до того сірого будинку. Довго морочилися. Всі наші розмови – все знали, як під мікроскопом були ми.


А що інкримінували?


Саме головне – захоплення Заходом, а так всього потроху: і антисовєтські розмови, і паплюження існуючого ладу. А мені окремо ще й шпигунство на користь іноземної держави.


А чому саме Вам?


Та, все через банджо. Надто вже екзотичний інструмент був.


І чим закінчилося?


З кожним по-різному: кого відпустили, і він каявся на загальних комсомольських зборах та обіцяв виправитися, хтось отримав 15 діб примусових громадських робіт, хтось два роки умовно…


А Ви?


А я – п’ять років таборів посиленого режиму та три роки висилки.


А чому так суворо?


Це ще не суворо. Могли й більше дати, як вони пояснювали. Мені все приліпили: і зв’язки з іноземцями (Італієць виявився правдивим італійцем, тобто громадянином Італії), і нетрудові доходи, і, як я вже казав, шпигунство. А все через банджо – ну, надто вже був нетрадиційний інструмент.


І що, все відсиділи?


А як інакше, все – п’ять плюс три.


А там, на зоні, що робили?


Всього потроху: рукавиці шив, ліс валив, котли зварював і на банджо грав.


Як на банджо, хіба його не забрали?


Забрали, а ми на зоні нове зробили, з більш міцної шкіри. Коли я туди потрапив, то мене відразу покликали до начальника режиму, він виявився меломаном і дозволив при зоні організувати музичний ансамбль. Тож і мене до цього ансамблю призначили, і там, на зоні банджо й зробили. Тут мене банджо врятувало, бо ніде ні в кого нічого подібного не було. Тому мене ніхто й не чіпав: ні блатні, ні вєртухаї…


А нога (мій співрозмовник суттєво накульгував)?


Нога – на лісоповалі. Вчасно не відскочив, стовбуром і зачепило. З ногою простіше на зоні жити стало. На загальні роботи перестали виганяти, тож я більше музикою займався.


Як довго?


До кінця строку, а потім ще на виселках диксиленд організував. Грали для всіх. Люди скрізь живуть, і їм хочеться радощів. Слухай, а наступний фестиваль буде? – запитав раптово.


Звичайно!


Пустиш?


Це навіть не обговорюється, буду радий!


Мені там, у тебе подобається. Душевно, по людські. І музиканти цікаві. Тільки на банджо ніхто не грає.


Думаю, треба пристойний диксиленд запросити.


Треба…


На тому наша розмова й закінчилася. На фестиваль він прийшов, і приніс мені у подарунок ковбойського капелюха. Сказав, що цей капелюх пройшов з ним зону. Через рік знову прийшов і почув на фестивалі банджо.


Останні роки не приходить…



Бандонеон


 


Сьогодні ледь дійшов до монастиря, а вони не пустили. Кажуть: «Іди звідси! Від тебе смердить». Звісно буде смердіти, бо сплю, де не попадя. Як їм пояснити, що не хочу я жити так. Виходить.


«Іди, – кажуть, – однаково все проп’єш». Може, і проп’ю, а може, й ні. Сьогодні навіть їсти не дали.


Згадую дитинство. Маму і тата. Добре ми жили. Будиночок біля ставка. Город. Птиця. Завжди свіжі яйця, молоко.


…Того дня веселка небом яскравіла. Трималася довго. Раптом все затьмарилося. Чорним покрило землю. Стало, як уночі. Вітер злий, а за мить громовиця, безжальні блискавки. Одна з них в нашу хату, і все – тільки попелище, і мати згорьована, і батько посивілий в одну хвилину. Все, що назбирано роками під попелом.


Не піднялися більше, не зуміли. Сил не вистачило. Пішла мати з життя за кілька місяців. Згодом і батько. Сам я лишився.


Віддали до інтернату. Гурток там був музичний. Записався. Спитали: на чому грати хочу. Я і відповів – на бандонеоні. Посміялися. Що то за диковиння таке? А я їм пояснив, що бачив колись у книжці. Гармоніка така спеціальна. Та де ми тобі її знайдемо? Он є, Богу дякувати, баян. Хочеш – грай, вчись. Я таки навчився на баяні, але мрія про бандонеон не полишала. Якось потрапив до кінотеатру, фільм побачив. Мужик там грав на бандонеоні. Красиво грав. Може, і я так зміг би. Може…


…З інтернату втік з двома пацанами. Баян прихопили з собою. Продали на барахолці. Гроші прогуляли. А далі – хто куди. Все життя поневірявся. Ким тільки не працював.


Згодом одружився. Та не вийшло родини. Непутяща людина я. Все в історії потрапляю. Легких грошей хочу. Того разу спіймали нас. Потрапив на «хімію». Прийшов. А коханої немає. Вірніше вона є, і квартира моя є – тільки на неї записана. А ще в цій квартирі мужик якийсь живе. Ну, дав я йому від душі. Забрали. Але відпустили. Жалісливий сержант попався. Зрозумів.


Потім світом блукав. Щось будував, щось сторожував, щось крав. До монастиря прибився. До жіночого. Кочегарив у них. Сьогодні прогнали. Дивні вони – Бога не бояться. Добрі люди дали трохи попоїсти. Хліба. Молока. Один навіть пива приніс: «На, – каже, – похмелись». Похмелився.


Але сили кудись поділися. Хотів підвестися – не можу. Пляшку кинув – не долетіла, розбилася. Дядько якийсь сварився, що пляшки розбиваю. А в мене просто сил немає. Он водій, добрий такий: «Посунься, – каже, – проїхати не можу». Встав я навколішки, а далі – ні, впав знову. Так він об’їхав, ледь машину не подряпав, а мене не зачепив.


Сиджу ось на небо дивлюсь, як у дитинстві. І так мені добре…


Музика з усіх боків. Сцена. Великий зал. Оркестр. Багато людей. Квіти. Оплески. Я вклоняюся. Сідаю. Починаю грати. На бандонеоні.


…Люди в білому схилилися наді мною…


Я граю…


На бандонеоні…


Небо все ближче…


 


Барабанщик



Володимиру Тарасову


 


І


 


Вітер не вщухав, вітер рвав сцену в лахміття, наче це була його остання спроба показати всім, що він чогось вартий. Вітер знав: за ним прийде тиша, мабуть, тому й скаженів з останніх сил, підтверджуючи право на існування.


Сцена розхитувалася, наче гойдалка, скрипіла і ляпала віддертим брезентом.


І коли здавалося – вже сил не лишилося, в мить, коли вітер почав втрачати свою могутність, він побачив невисоку людину, яка схилилася над барабанами, тарілками і різними чудернацькими штуковинами.


Людина ловила вітер і вміло переправляла його барабанними паличками у звуки. Людина дослухалася до кожного пориву, кожного спалаху вітрильного гніву. Їй було байдуже, що сцена ходить ходором, загрожуючи завалитися. Її цікавило: як перенести на барабани стогін вітру, як упіймати мить абсолютного піднесення природи, як відтворити тріумф стихії.


І вітер зрозумів: тиша не впаде за ним, бо є ця людина, яка зуміла стати його продовженням, змусила всевладного повелителя стихій, повірити у міць його сили. Вітер побачив: хто прийде за ним і з подвійною жорстокістю накинувся на сцену.


Сцена стогнала і розліталася на друзки, брезент вже не ляпав – його просто не існувало. Все навкруги падало, трощилося.


А в самісінькому центрі цього безладу незворушно сиділа людина, ловлячи шал небесний і відтворюючи його у барабанах…


 


ІІ


 


…Почуття було неочікуваним. З’явилося раптово і залишилося. Воно прокинулося ніжним немовлям з шовковистою шкірою, до якої боязко було доторкнутися. Почуття шепотом стелилося у палички і переходило, випромінюючи радість, до барабанів. І легкокрилий переспів тарілок, сріблястий пересміх дзвіночків над тарілками – віддзеркалювали твоїм усміхом вчорашньої ночі, сьогоднішнього ранку, віщого дня – безкінечного, як поцілунок, у нестримності своїй…


Наші подихи наливалися співзвуччям. Вони віднаходили таємні регістри, незвідані октави і ніяковіли в хаосі звуків. Вони ловили ритм і творили його одночасно.


Солоний присмак моря, солоний присмак твоїх губ, солоний присмак сліз твоїх – сліз щастя поверненого раю: місця дарованого одиницям, божевільним мрійникам, шукачам світла. Великий маг скропив наші почуття благодаттю і благословив у вічність, окреслену музикою.


Палички відбивали спокій, палички тарували світ жіночої спокуси, палички дріботіли і множилися, шаленіли і замовкали, палички виводили на плац і кликали до алькову.


Барабанні палички…


Барабанні палички…


І те, що прийшло з Неба, перетворилося на мілкий напружений дріб, на шелест дощу, на пристрасний зойк.


Твій – моя кохана…


 


ІІІ


 


Та, ні, чуваче, такого не буває.


Буває!


Та, ні, щоби два відділення на самих барабанах і ніхто не пішов?


Побачиш!


Я тобі, звісно, вірю, але…


Нумо, вже заходити, бо він завжди починає вчасно.


Вчасно, так вчасно.


………………………………………………………………………………..


Слухай, він мене кудись веде…


Тихо, ти!..


Але я втрачаю реальність…


Я ж тобі казав.


Та, він – геній…


Геній!


 


ІV


 


А у центрі Всесвіту серед хаосу і стихій, серед почуттів і прощення, серед безкінечності пошуку, поневірянь і страждань, серед відлуння небесного і шурхоту крил янгольських, людина з барабанними паличками ловила і збирала звуки, складаючи вічність…


 


Дует


 


І


 


Вона любила дуети. Сценічні – з контрабасистом, ударником, піаністом.


Та ще життєві. Життєві – найбільше…


Скільки їх розчинилося у роках – тих дуетів: п’ять, десять, більше?.. Але справжніх, щоби на все життя? Такий, мабуть, один.


 


ІІ


 


Вони грали натхненно. Ні, натхненно, цього замало, щоби переповісти, що насправді відбувалося. Вони були професіоналами. І те, що вони грали, і те, як вони грали, було більшим ніж музика, це – було одкровення двох дорослих чоловіків, які прожили цікаве життя і не змінилися, не схибили, не зійшли на порох у зараз вже посивілих роках.


Вони багато поїздили, побачили світу, та сьогодні все відбувалося, наче вперше. І, наче вперше, трубач підніс інструмент до губ, і, наче вперше, піаніст поклав пальці на клавіші.


Сьогодні вони були малими дітьми, які тільки-тільки відкривали світ музики – настільки все було відверто і… професійно – сивина вимагала класу.


Нас прийшло небагато – тих, що слухали, інші проходили повз, бо кабак лишається кабаком – і далеко не всім там потрібна музика: хтось забіг випити, хтось попоїсти, хтось погомоніти – тому в приміщенні стояв звичайний кабацький гармидер. Але були й ті, хто прийшов на музикантів, бо сьогодні щастило – такі дуети відбуваються нечасто.


Трубач вів свою партію, закривши очі. Він бачив гори: ті – рідні, біля яких народився і ті – далекі, якими сталося їздити від містечка до містечка. Трубач огортав повітря, яке наповнювало груди, вібрувало і ставало стрімкою мелодією. Картинки змінювалися настільки швидко, що інколи не вистачало часу перетворити їх на звуки. Та на те він і майстер, щоби встигнути, щоби зуміти перекласти свої відчуття у вільну фразу, подарувати її слухачам.


Піаніст, широко відкривши очі, не бачив нікого, дивився у далечінь – туди, де народжуються пелюстки звуків, тяжіють бруньками задуму і вибухають мелодією.


Звуки піано і труби були у постійному русі, вони тягнулися одне до одного, насторожено завмирали і кидалися назустріч, перехрещуючись, змінюючи ритм, запитуючи і шукаючи відповіді. У цьому надземному діалозі творилася вища суть сприйняття. І ми відчули себе причетними до дива відтворення.


Я обернувся довкола – кабак продовжував жити своїм кабацьким життям: хтось щось їв, хтось щось пив, хтось комусь щось розповідав. Їм не було діла до дива, що творилося у них на очах, це було не про них.


«А, може, так на краще – навіщо всім диво. Кожному своє!», – подумав я.


 


ІІІ


 


Тебе я побачив здалеку, невеличкою, яскравою перлинкою на сірому тлі. Тебе не можна було не побачити, бо все зоріло навкруги. І я пішов на це осяяння. Пішов,знаючи, що обпечуся, згорю, знаючи, що це – згуба. Але… пішов.


Ти була сама. І чим ближче я підходив, тим більше все променилося. І вже нічого навколо, крім магічної гри, і я усередині, захоплений твоєю красою…


Дует. Тобі потрібний дует. У нас попереду лишалося замало років, але багато щасливих днів…


 


ІV


 


…віддалені звуки труби і піано – мить, коли реальність зникає…


…сяйво, наповнене вічністю…


…вона так любить дуети…


…а, раптом?!..


 


 


Караван


 


Пісок шепотів, на мить застигав, і знову шепотів, спадаючи маленькими перлинками, покриваючи шар за шаром землю. Здавалося: тут ніколи не було нічого, окрім цієї жовто-гарячої, безмежної пустелі.


…Голос проривався віддаленим гортанним стогоном. Голос співав про пустелю і про караван, що плив на межі обрію. Погоничі погойдувалися в такт ходи верблюдів. Сонце, що майже сховалося за барханами, відкидало довжелезні тіні, єднаючи їх із чудернацькими візерунками піску. Так було багато віків тому, так було сьогодні.


Тільки сьогодні… Сьогодні ти сиділа поруч, схиливши голову на моє плече, перебираючи пальцями в такт музиці, тихенько промовляючи мелодію. А згодом сама почала співати: про караван, що століттями прямує на кордоні дня і ночі, про погоничів, що з року в рік мандрують пустелею, про нас з тобою, що несподівано потрапили у чудасію казки.


Ти співала, і твоє волосся, розцвічене бурштиновим піском, шепотіло в такт мелодії…


Я закрив очі. Голос приворожував, заколисуючи, наче маятник. Голос вабив. Голос ніжив особливою чутливістю, яку дарувала ти.


Ти співала душею. Із найпотаємніших куточків твого тіла спадали цілющі краплини, зливалися в єдине ціле і гранувалися у пісню.


Як ти співала, Господи, як ти співала!..


Голос твій такт за тактом відбивався в мені, збурюючи кров, зупиняючи дихання. Караван кликав у вічність.


Ти підійшла, пригорнула мою голову. Я розчинився в тобі, в оксамитовій вишуканості цієї ночі. Я відчув твій запах, запах жінки з казкової країни, запах піску…


Я чекав поцілунку, вже відчував його смак, потягнувся всім тілом, і… відкрив очі…


… Самотня, втомлена квартира, розкидані де-не-де книжки і твоя фотографія з мікрофоном, у сріблястому платті.


Не було – ні далекого, химерного каравану, ні таємничих погоничів, а головне, не було тебе. Марево зникло, тільки платівка на програвачі добігала останнього кола. Я підійшов аби змінити платівку, і раптом відчув на собі погляд. Обернувся, ти стояла біля вікна.


Так, це правда, там з нами?..


Правда, – відповіла ти.


 


Потвора


Різдвяна історія


 


Перший удар я отримала у дитинстві, коли діти з двору почали дражнити мене Потворою. Маленьке дівчатко з тоненькими, як у багатьох, косичками, двома великими бантами, в гарненькому квітчастому платтячку, білих шкарпетках та симпатичних сандаликах – і, раптом, Потвора.


Мені й рочків то було три-чотири, мала ще зовсім. Дома мама називала мене Янголятком, але завжди відводила у бік затуманені сльозами очі, сутужно зітхала і щось шепотіла. Той шепіт я одного разу таки розібрала і почула приблизно таке: «Господи, за що ж ти її так покарав…». Я нічого не зрозуміла і залишалася в безхмарному невіданні до того самого дня, коли вийшла до двору.


Варто сказати, що раніше сама я до двору не виходила. Гралася вдома, а якщо й виходила, то разом з батьками, доки був батько, а потім тільки з мамою.


А тут я вирішила вискочити, батька, вже рік, як не стало, а мати пішла до крамниці, прикупити смаколиків – у мене того дня був День народження. А ще я хотіла покликати на свої народини дітей, яких бачила тільки з вікна. Хотіла… та не встигла.


Я мріяла заспівати їм. Казали, що у мене надзвичайний голос, та діти стали круг мене і почали вигукувати: «Потвора! Потвора!». Я заплакала, намагалася вирватися з кола, та вони не випускали і продовжували ображати.


Потім, вдома я проплакала весь день і всю ніч, і ніщо мене не могло розважити: ні подарунки, ні мамині ніжні слова – ніщо…


Діти бувають жорстокими, дуже жорстокими… Це я зрозуміла пізніше. А ще зрозуміла, що дорослі бувають більш жорстокими, ніж діти. Та це – згодом. А тоді, я – маленька дівчинка, відкрита і чиста, стала уникати і дітей, і дорослих. Моїми друзями були птахи, які юрмилися на нашому підвіконні. Від самісінького ранку і до вечора перед вікном стояло постійне вовтузіння, якійсь пташиний гармидер.


Мама спочатку на мене сварилася, але з часом заспокоїлася, бачачи в цьому пташиному царстві мою розраду. З птахами я розмовляла, птахам я співала. І коли починала співати, то гармидер вмить зникав. Мої пернаті слухачі сиділи чинно рядочком. І якось поруч уживалися горобці, ворони, голуби, граки та ластівки. А взимку з’являлися синиці та снігурі. І тільки солов’їв серед своїх слухачів я ніколи не бачила.


До дітей після отих прикростей я більше не виходила. Коли ми з мамою проходили повз них, вони стояли осторонь і мовчали, хоча інколи чулося у спину повзуче шипіння: «Потвора».


Чому Потвора, я зрозуміла, трохи підрісши. Було мені тоді років шість. Якось підійшовши до дзеркала, я раптом побачила два цілковито різних зображення: права сторона – ніжний, витончено-небесний янгол, ліва – страшне, позаземне створіння. І це було моє обличчя, немов розрізане навпіл невідомою, граничною струною.


Біля дзеркала я стояла довго, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч, порівнюючи і не знаходячи нічого спільного між двома половинками обличчя. Різко обернувшись, я побачила маму із заплаканими очима.


Мамо, то я – Потвора?


Ні, доню, ти – Янголятко, – прошепотіла мама і заплакала ще сильніше.


Ні, я – Потвора, і це ти мене такою народила.


Діти бувають надзвичайно жорстокими.


Ні, доню, ти – Янголятко, – вже твердіше відповіла мати.


Ні, я – Потвора, Потвора, Потвора!.. – кричала я, – ось, подивись і я почала роздирати свою спотворену частину обличчя.


Я впала на підлогу, б’ючись в істериці, шматуючи себе, розриваючи на собі одяг, скуйовджуючи волосся…


Отямилася на руках у мами, яка шепотіла мені ніжні слова про Янголів, і про мій чудовий голос, і про те, що я співаю надзвичайно, і що я зустріну, врешті-решт, тих, що любитимуть і цінуватимуть мене.


Від того дня, прийшла абсолютна впевненість у собі, в своєму голосі, в своєму майбутньому. За декілька днів, будучи шестирічною дівчинкою, я стала старшою і мудрішою.


Настав час, і я пішла до школи, згодом до інституту, закінчила консерваторію. Мене часто, особливо в школі, називали Потворою. Але я не зважала на це, навчилася не звертати уваги, відсторонюватися і холодити поглядом. Настільки холодити, що люди, які дозволяли собі хамство, лякалися, відступали і більше ніколи не зачіпали мене. А ще навчилася ховати під волоссям потворну частину мого обличчя.


Коли я починала співати, люди забували про моє обличчя. Я вигравала конкурси і підкоряла міста та країни. Завжди було багато квітів, і безліч птахів зліталося до залів, де проходили концерти. Птахи літали навкруги і сиділи на сусідніх деревах. Птахи були різними, у кожній країні свої, та вони, наче супроводжували мене.


…Це сталося на Різдво, у Клайпеді, біля Балтійського моря. Після концерту до мене підійшов високий, худорлявий, шикарний чоловік і запросив на вечерю. Як правило, я уникала подібних запрошень, але цього разу не відмовила. Ми довго розмовляли, сміялися, щось їли і щось пили, і раптом він мені освідчився. Запропонував стати його дружиною. Я аж поперхнулася – і спробувала перевести все у жарт, але він був серйозним.


Тоді я почала розповідати, про те, що ми фактично не знайомі, що ми з різних країн, а він запропонував піти гуляти вулицями нічної Клайпеди. Тоді я відкинула з лівої половини обличчя волосся і вигукнула:


Та, я – Потвора, розумієш – Потвора!


А він поцілував мене.


Ми бродили Різдвяною Клайпедою всю ніч. Нам було тепло, навіть гаряче цього зимової години. Ми говорили, говорили і не могли наговоритися. Єдине, що його дивувало – безліч пташок, різних, різних, яких він ніколи не бачив. Вони супроводжували нас.


Звідки вони взялися, вони зараз повинні спати.


Я тільки посміхалася у відповідь.


А заспівай для мене, – раптом попросив він.


І я заспівала, і зорі на небі вигнулися якимось особливим Різдвяним шляхом, і ми побачили дивовижний кортеж, який нісся небом, а за ним зі співом пташки з усіх континентів.


Він обернувся до мене:


Ти, знаєш, це таке диво, що ми зустрілися.


Так, це, дійсно, диво, – відповіла я.


Ранком, піднявшись з ліжка, я за звичкою підійшла до дзеркала. Взяла гребінь, щоби зачесати волосся на лівий бік, і закричала від несподіванки. І ліва, і права половинки мого обличчя були однаковими.


Потвора зникла.


…Ми сидимо і дивимося, моя мама бавиться з онуками. На підвіконні гармидер від птахів.


Він і зараз називає мене Потворою. Наші знайомі дивуються, а ті, що знають нашу історію – тільки посміхаються.


 


13-й ряд – 13-е місце


 


Інтродукція


 


Ряд був 13-м, і місце – 13-м.


Та бажання піти на концерт від того не зникло. Ну, то й що: музика є музикою, вона владна, якщо – справжня, і над тринадцятим, і над будь-яким іншим місцем у залі. На пересторогу я не зважив.


Музика захопила з першого такту. Це була «Маленька джазова Меса» англійця Боба Чілкота, що вже само по собі є великою дивиною на наших теренах, бо якщо Меса – то все повинно бути чинно, канонічно, а тут ще й джазова.


Все почалося несподівано. Потроху, за переказом біблійних подій, музика віддалялася, поступаючись місцем загадковим образам. Останнє, що промайнуло: цей 13-й ряд з 13-м місцем – не випадкові.


 


Зрадник


 


…Ми спускалися крутим схилом гори Елеонської. Тринадцятеро – разом з Учителем. Єрусалим, обнесений з усіх боків міцними мурами, замкнений, непідвладними, загарбникам ворітьми, лежав, як на долоні. Пласкі дахи перекривали заможні будинки, що ярусами спадали до звивистих вулиць та провулків. А ті в свою чергу переходили в житлові квартали.


Я був поряд з Учителем, дихав кожним Його словом, мав щастя, що є одним з обраних, тим, хто змінює життя. Так було вчора, позавчора, так було три дні тому. Так було до сьогодні…


Єрусалим виріс на семи пагорбах. Один з них вінчав Царський палац – резиденція римського губернатора. Та не він був центром. Іудейський Храм – найбільший діамант корони Єрусалиму. Коли я його побачив вперше – закляк: подих перехопило, зупинився, відкривши рота, не сміючи поворухнутися. День стояв сонячний, і Храм виблискував золотом та коштовностями. Тисячі іудеїв приходили до головної святині, як мінімум тричі на рік: на свято Кущей, у Шавуот та на Пасху.


До Пасхи лишалося шість днів, і з кожною годиною паломників більшало, бо тільки в Єрусалимі відчувалась уся велич свята, тільки тут приймалася традиційна, щорічна пожертва, тільки у Вічному місті можна було спокутувати всі гріхи. Тож йшли, йшли паломники, і кількості їх – не злічити…


Коли Ісус покликав мене, я вірив, що завжди буду поруч. Нехай не першим, бо перших завжди багато, але й не останнім. Та з кожним днем мене все віддаляли. Спочатку почав помічати недобрі погляди, потім – перешіптування за спиною. При моїй появі всі замовкали.


От і сьогодні, ми, як зазвичай, ранком вийшли з Віфанії, проминули купель Сілоамську. Було гамірно – паломники приймали омовіння. Спустилися східцями, складеними з великих кам’яних плит. Вулиця вела до південної стіни Храмової гори й була настільки широка, що ми могли розміститися по шестеро. Він – попереду, і ми за ним: всі дванадцятеро: дві шеренги – військо Ісусове. Коли проминули купель, я спробував заговорити до Нього, мав розповісти Учителю, що сталося вчора ввечері, та Він відмахнувся від мене, мов від надокучливої комахи.


А вчора… Вчора мені явився янгол. А може і не янгол – Сатанаїлом назвався. Казав, що був улюбленцем самого Творця. А потім незчувся, як з Неба й злетів. Тринадцятим він там був серед янголів. Казав: я – тринадцятий, і ти тут серед них теж – тринадцятий. Тому до тебе і прийшов. Віддай Ісуса – гроші отримаєш, землю купиш, господарем станеш. Не будеш ти своїм серед них. Вони – Галілеяни, а ти – Іскаріот. Не приймуть вони тебе.


А за годину, ще раз постукали: від Первосвященика гроші принесли. Срібні такі… Багато… Казали: зможу землю купити тут, в місті жити, в самій святая святих – Єрусалимі.


Хотів розповісти про це Ісусу, та слушної нагоди не виникало. Тож, думаю, коли будемо йти до Храму. А Він відмахнувся. Все їх слухає, мене – ні. А вони Йому всіляку нісенітницю торочать, відштовхують одне одного, лізуть наввипередки, все бажають бути ближче до Учителя. Я навіть зупинився, а вони побігли далі, розмахуючи руками. І ніхто не обернувся, не покликав, ніхто, навіть Він…


Тоді й вирішив залишити гроші. Тоді? А може раніше, коли взяв їх до рук?.. Тоді, не тоді, яке це має зараз значення. Видам їм Ісуса.


Він на вечір Трапезу призначив. Відіслав двох з нас, навіть не знаю кого – знайти чоловіка з глеком води свіжої, щоби місце вказав для вечері, а далі, не почув: не вірять мені. Бачив тільки тіні шурхонули, побігли шукати того водоноса.


Ну, що я можу передати Первосвященику: маячню про чоловіка з глеком. А якщо, так і не зумію віддати Ісуса, то гроші треба буде повернути? І пропало тоді: господар, земля, Єрусалим, а ще жінка, яка любить Його і все ходить за нами, красива така. Купити її хочу… Собі.


Цікаво, чи знає Він, що я надумав. Мабуть знає, бо – Син Божий. Це мені й Сатанаїл казав, янгол отой. І сам Учитель якось дивно від учора поглядає на мене. Начебто і не дивиться, аж, раптом: погляд – пронизливий, і знову – начебто, ні про що. Але оце сьогодні занервував. Побачив торгашів у Храмі, і ну їх гонити, вхопив якесь мотуззя і по головах. Ледь заспокоїли, охорона Храмова прибігла. Я їм показую на мигах, що це Той, Кого вам треба забрати. А вони стоять очима кліпають, не розуміючи – тупаки. Тоді би все у Храмі й вирішили, а тепер коли?


На Вечері все було, як на вечері, тільки частування якесь дрібненьке. Кожен, як це і заведено, їв зі свого посуду. А у великому блюді, що в центрі стояло, хліб обмокували. А потім Учитель почав всіх частувати, щоби той хліб брали тільки з Його рук. Частував і розповідав, що сьогодні ми не станемо повертатися до Віфанії, а заночуємо тут недалеко, за містом, в саду, що надавав один з прибічників Його і де ми зустрічалися, щоби обміркувати плани наші.


Давав шматочок хліба і щось приговорював. І мені дав. Та перед тим сказав усім, що один з нас зрадить Його. І коли всі в один голос заметушилися: «Хто це?», то Він спокійно: «Той, кому я зараз хліба подам», і передав мені шматок. Я взяв хліб і спробував проковтнути, але він не проходив – так і став грудкою в горлі. Тож, я закашлявся, вибіг і більше не повернувся.


А пізно ввечері привів я солдатів до саду, що Гетсиманським звався. Привів, і, щоби бодай не переплутали і не схопили іншого, підійшов і поцілував Учителя, як те водиться серед учнів, у щоку. І Він відповів мені на поцілунок.


Глянув я: стоїть Він спокійний, чекає – поки зв’яжуть. А учні Його? Вони розбіглися – хто куди. Лишився тільки я – єдиний, той, хто Його зрадив, той, хто відправляв Його зараз на загибель, з клубком у горлі замість хліба, зі сльозами на очах, з обпеченими срібниками руками, з одвічною, без прощення у віках, провиною. Лишився тільки я, тринадцятий – Іуда Іскаріот…


 


Інтермецо


 


…Я здригнувся від сильного стискання плеча. Сусід, що сидів поруч на дванадцятому місті дивився перелякано.


З Вами все гаразд, – запитав він, – бо Ви спочатку почали дуже голосно і часто дихати, потім зблідли, вкрилися потом, а зараз – почервоніли.


Та, ні, дякую, все нормально, просто щось таке приверзлося, – відповів я та обернувся, відчувши на собі чийсь погляд. Із сусіднього ряду на мене пильно дивився середніх літ чоловік, в розірваному руб’ї. – Хороша Меса, – звернувся я до сусіда, ніяковіючи.


Шикарна, – відповів він, – зараз почнеться друга частина, – а як Ви?


Добре, – видохнув я, поступово опановуючи себе, – дякую, мені краще.


 


Сузір’я


 


…Ніщо не було настільки таємним і настільки явним, як мої почуття, що прийшли одного осіннього вечора і залишилися в житті, так і не знайшовши більш корисного призначення, ніж розчинитися серед хаосу інших почуттів – зниклих безвісти, почутих і не почутих, серед пристрасті, ніжності і безвір’я.


Одного дня, віддавши тобі серце, втративши розум і полишивши собі чоловічу гідність, я підписав довічний присуд – спокутувати все, що не піддається спокуті, блазнювати, вірити і чекати миті, коли, зрештою, на мене зійде острівець щастя, коли до ніг впаде зірка, розіллється хресної дорогою неосяжне, невгамовне кохання.


Десь віддалено народжувалася музика. Хор довершував здавалося б ідеальну картину дня. Хотілося водночас плакати і сміятися, як тоді, пам’ятаєш, у затишному, невеличкому Храмі, на острові, посеред Середземного моря. Під неспішний речитатив клірошан, під спів цикад.


Я тоді ще казав тобі, що серед цикад співають тільки самці. А ти розсміялася і запитала: «А що ж тоді роблять самки?» І я відповів, що самки несуть кохання.


Смеркало. Ми відійшли від Храму і розчинилися в Небі – безмежному, зоряному. «Обери собі Сузір’я», – прошепотів я. А ти відповіла, що у тебе й так воно є, дароване народженням. Ми милувалися Небом, і, раптом, я побачив, ти пам’ятаєш, я тоді побачив невідомі нікому зірки. Вони були писані з тебе: постава, груди, гордо піднята голова!..


«Ти бачиш?! – вигукнув я, – це – нове Сузір’я, це – тринадцятий Знак Зодіаку. Я наречу його твоїм ім’ям».


Ми раділи, мов малі діти. Сміялися, цілувалися, творили дивні танці. Ми були щасливими…


Тоді я думав, що це і є кохання, що воно таки прийшло, що скресла крига, яка поглинула тебе, і почуття, зігріте одним із сердець, розіллється кожному.


Я помилявся…


Проходили роки, змінювалися країни. Небо продовжувало дарувати глибинність. Відкрите Сузір’я, що я назвав твоїм ім’ям, то зникало, то знову з’являлося. Була певна закономірність: все залежало від тебе, від справжності твоїх почуттів.


За кілька місяців до нашої останньої розмови, Сузір’я зникло і більше ніколи вже не з’являлося…


 


Інтермецо


 


Цього разу я повернувся до реальності самостійно, та побачив на собі перелякані погляди сусідів.


Що, я знову щось не те?.. – запитав несміливо.


З Вами, на мій погляд, щось діється, – відповів сусід, – під час музики. Може, Вам краще вийти на повітря?


Можливо, поки перерва, – відповів я, піднімаючись. Цієї миті, проходом між рядами пройшла елегантна, красива жінка – схожа на тебе, схожа на Сузір’я, на тринадцятий Знак Зодіаку. Вона йшла, і за нею по підлозі стелився сірий попіл…


 


Композитор


 


Арнольде, не роби дурниць, ну, що це ти улігся, вирішивши, що сьогодні смерть твоя прийде, – дружина композитора, була просто сама не своя.


Гертрудо, дівчинко моя, ти же знаєш, що від долі не втечеш, я все давно вирахував, – Шенберг почав відгинати пальці правої руки, – по-перше, ти пам’ятаєш, що я народився 13-го числа, по-друге, мені 76 років, а 7 і 6 в сумі дають 13 і, зрештою, сьогодні – 13-те число та ще й п’ятниця.


Знаєш, не ти один народився 13-го числа, і не одному тобі 76 років, і це не перша в нашому житті п’ятниця 13-го, – жінка не могла змиритися з примхами чоловіка.


Золотко, Гертрудо, не вередуй, піди краще подивися, що там роблять наші сини, бо щось надто тихо, а я тут трохи полежу, – композитор провів сумним поглядом свою дружину, яка попрямувала до сусідньої кімнати.


«А я тут ще трохи полежу», – повторив він.


Наївна Гертруда, долю не переграєш. Все начертане і вирішено заздалегідь.


У голові, мов у стрімкому водевілі, почали виринати події життя. Не всі, звичайно – лише ті, що вкарбувалися назавжди.


Композитор згадав, як вирішив різко покінчити з конторськими справами і повністю віддатися музиці. Він, тоді ще молодий чоловік, без спеціальної освіти, повністю перейшов до творіння звуків. Згадав, як брав уроки у свого далекого родича, а згодом вже сам керував окремим хором.


Як закохався, і всю силу свого почуття ніс тільки музиці і їй, його жаданій Матильді. А вона його зрадила і полишила з двома малими дітьми. Зрадила з його учнем, художником Рихардом Герштлем. А потім повернулася немовби нічого й не трапилося. І він прийняв її, бо не міг не прийняти, тому що кохав. І як плакав над труною Матильди, коли та раптово відійшла. А коханець її, той художник, теж помер – покінчив із собою, повісився голим перед дзеркалом, попередньо спаливши всі картини. Залишилася тільки одна: портрет композитора Арнольда Шенберга.


Учні. Їх було багато. Дехто з них став великим і знаним. Наприклад, Берг чи Веберн, чи той же Кейдж. Він – самоук, створив цілу музичну школу і відкрив людству новий напрямок в музиці, який назвали додекафонією (дванадцятизвуччям).


А коли в Німеччині до влади прийшли наці та викинули його з країни, він поїхав за океан, де зустрів Гертруду – молоду, вродливу. І вона подарувала йому двох синів.


Тепер він, композитор Арнольд Шенберг, лежить у цьому м’якому ліжку і його дружина – Гертруда не розуміє, що це кінець, прийшов його час, а збіг чисел просто підказка. Сьогодні – п’ятниця 13-го липня, йому, Арнольду Шенбергу – 76 років, що в сумі складає число 13.


День добігає кінця, стрілка годинника проходить останнє коло. Вона зупиниться за 13 хвилин до 12-ї.


…Віддалений хор з його найкращого твору, «Вцілілого з Варшави», яка гармонія…


Послухай, Арнольде, – Гертруда швидко зайшла до кімнати, – Арнольде, ні!..


Гармонія, – останнім словом видихнув композитор.


Годинник показував – 23.47…


Інтродукція


 


Оплески повернули до дійсності. Я піднявся, аплодуючи разом з усіма. Хор вклонився. На сцену вийшов диригент, вдячно піднявши обидві руки до зали. Щось магічне було в цій немолодій, з великим без волосся лобом та глибокими, трохи вирячкуватими очима, людині. Він вклонився.


«Господи, – подумав я, – як же він схожий на нього, на Арнольда Шенберга!»


 


Кода


 


Декілька місяців по тому, я знову прийшов до театру. Підійшовши до каси, попросив: «Дайте мені, будь ласка, 13-й ряд 13-е місце».


«На жаль, це місце вже продане», – відповіла касирка.


 


Трубач


 


Ось і все. Порожнеча. Бажань немає. Безглуздо: і те, що робимо, і те, що не робимо, і довічна гонитва за щастям. Гіркота і самотність. Самотність в усьому, до чого торкаєшся. Самотність, яка перемогла…


І крок мій, то не відчай, і не раптовий спалах роз’ятреної свідомості. Все продумано і прораховано. Жереб кинутий, як колись, в Єлабузі зробила його велика поетеса.


Скажете: плагіат, не змогла востаннє – щось оригінальне, своє – особисте. Та ні, ми завжди когось повторюємо, все було до нас: з кимось, якось… вже було. І драма моя – не драма, а просто фарс, що розігрується в різні часи з різними людьми.


А стільчик оцей, щоби вище бути, хиткий такий, майже розвалюється. Полагодити б треба, бо ще впаде хтось… Господи, про що це я: стільчик вона зібралася лагодити в останній момент. Зовсім збожеволіла, сама до петлі, а про стільчик думає.


А про що ще думати? Про нього, якого кохаю до безтями, про трубача свого? Мама покійна казала: «Що ти, доню, знайшла в ньому, в тому трубачі?»


А я кохаю його. Він, мабуть – ні, а я – кохаю. Як грає він – великий, неперевершений. Мій музикант…


А мама все, що бідний, і не професія – це. І взагалі: якщо не зіп’ється, то на наркоту сяде, а якщо не сяде, то обов’язково, якусь веселу хворобу підхопить, бо у нього скільки міст гастрольних – стільки й коханок.


Ох, мамо-матусю, все берегла мене, все соломку стелила, щоби я – її доня єдина, не схибила, не втрапила у халепу, сінців не набила, щоби неушкоджена прийшла до цього стільчика і до цієї мотузки біля люстри.


Мама відійшла на початку року, а він, мій трубач, нещодавно полишив. Сказав: хоче побути на самоті, бо не може зосередитися на творчості. Пішов, обіцяв повернутися. Коли, не сказав.


Чекала його день, і наступного дня, і вже – тиждень, а він не повертається, і не озивається зовсім. Мелодія тільки, моя улюблена мелодія: ранком піднімає та уколисує до сну. «April in Paris».


Були ми з ним в Парижі, виступав він там, концертував. Я з ним багато їздила по Європі, і не тільки по Європі. Він мав успіх, він не міг його не мати. І серед жінок – теж. Але ніколи не давав жодного приводу. Але…


Це – «але» шкреблося завжди, десь там на виселках душі, шкреблося і заповзало гадюкою, а далі розливалося отрутою і не давало розуму отямитися. І приходила хвиля гарячої, чорної крові, все тьмарилося перед очима. Тоді я в істериці кидала йому дикі звинувачення, кричала криком, ридала і не могла зупинитися в своєму божевіллі, а він мовчав, схиливши голову, мовчав якийсь час, а потім, не говорячи ні слова, брав трубу і грав тільки для мене: «April in Paris».


В Парижі йому дали постійну роботу, і він полишив часто гастролювати. Ми осіли і почали облаштовуватися. Вже й квартиру мали свою неподалік Монмартру, і гроші отримував, мій трубач, пристойні. Але щось йшлося не так: частішали мої психи, він все більше віддалявся. Йому хотілося усамітнитися. Одного разу, після концерту, він, завжди мовчазний, почав без упину говорити.


Він казав, що не може без Батьківщини, що всі ці західні пряники вже стоять йому впоперек горла, що він шукає тільки приводу, щоби тут все покинути і повернутися у наше рідне болото. Так, він добре розуміє, що там знову нічого не буде, крім якихось «халтур» і випадкових гастролей, що там, вдома його талант нікому не потрібний, що, зрештою, він може опинитися в канаві, але та канава йому рідніша за всі ці імпортні цяцьки.


І ми повернулися. Повернулися в нікуди, в країну вічної боротьби недорозвинутого соціалізму і дикого капіталізму. Ми повернулися, і мама моя, царствіє їй Небесне, з усією ненавистю накинулася на нього, називаючи нездарою і божевільним. А він був генієм, людиною, яка бачила цей світ інакше, ніж ми. Він знову мовчав, а потім грав, тільки для мене грав «April in Paris».


Згодом він пішов, і я розгубилася. Побачила, яка я маленька і нікчемна. І всі мої амбіції – ніщо порівняно з ним, з його музикою. Тож я і почала думати спочатку несміливо, а з кожним днем все настирливіше про те, що зробила з собою велика поетеса в Єлабузі. Я і про неї дізналося від нього, а звідки ще: він був освіченим, розумним, надзвичайним, мій трубач.


Сьогодні – ця мотузка і цей стільчик, такий хиткий (щоби на нього потім ніхто не сів, бо заб’ється або ще що-небудь зламає). І його мелодія, моя улюблена мелодія, що звучить всередині постійно, що грає зараз за вікном.


За вікном…


Це – його труба, це – він. Мій трубач – тільки для мене грає сьогодні «April in Paris».


Сьогодні і завжди!..


 


«Take Five»


 


Валентині М.


 


Колеса потяга такт за тактом відбивали: 5/4, 5/4. «Take Five» – Дейва Брубека.


Власне, саму мелодію написав Пол Десмонд, але для мене все одно вона була Брубекова: 5/4, 5/4…


…Повітря не вистачало: хотілося дихати тобою…


Чи може в купе було задушно? Можливо, але колеса грали Брубека, і чергувалися, тримаючи мелодію, одне за одним: піано, контрабас, ударні та саксофон.


І кожне соло торкалося душі, розгойдуючи відчуття легкості та безтурботності. Як тоді, коли ми обоє були юними. Як у мелодії, що сьогодні відбивалася заїждженим потягом, здатним подарувати минуле.


Ми зустрілися знову лише за сорок років. Два покоління прийшло на землю. Не знаю…


Знаю тільки, що згадував тебе, своє юнацьке захоплення, часто, та не шукав, не намагався зустрітися. Просто згадував, завжди з приємністю і завжди з усмішкою, бо така ти, що не можна було згадувати без доброї усмішки.


Ми тоді були молодими, і залишилися такими до сьогодні, як і мелодія, що жила з нами. Вона теж лишилася молодою. Назавжди.


Я ніколи не говорив тобі слів кохання, я і зараз їх не промовляв, тільки дивився у твої очі, прикрашені соковитою зеленню, дивився і розумів, що всі попередні роки були пошуком одне одного. І ми знайшлися, щоби розчинитися, зануритися з головою в наші почуття.


Я дивився на тебе: зморшки на обличчі розходилися, та їх і не було ніколи – вони від страждань, а ми з тобою не страждали, ми відкривали нову країну.


Потяг вистукував: 5/4, 5/4. «Take Five» повністю заволодів нами. І не мало значення скільки годин потяг буде йти – чим довше, тим краще. Не мало значення, які станції за вікном – вони всі для нас. Мало значення, що ми вдвох: ти і я.


І перестук коліс, і миготіння дерев за вікном, і вранішнє сонце, що вигравало особливою яскравістю, і те, що я дихав тобою, і дарована зелена вічність твоїх очей, і «Take Five» Дейва Брубека – все було тільки для нас…


Вона стелилася перед нами – нова країна, миготіла розмаїттям вогнів, частувала загадковістю майбутнього. Була зима, а може і не зима, звісно, не зима. Швидше за все – весна з божевіллям розквіту і пружністю бруньок, а, може – літо зі зрілою стиглістю бажань, чи осінь із вишуканою зеленню самшитових очей твоїх. Яка б пора року не була на дворі – вона залишалася тільки для тебе і для мене.


Потяг прямував у вічність, потяг прямував у кохання…


5/4, 5/4… «Take Five» …


 


 

К списку номеров журнала «СОТЫ» | К содержанию номера