Главная | Журналы | Персоналии | Книги | Медиа | Проект АРЕаЛ | ГЕОЛОГИЯ | Только для своих | ПОМОЧЬ МЕГАЛИТУ | Спонсоры | Связь с координатором портала |
Центр |
Таня ГринфельдОб авторе: ... >>> |
Таня ГринфельдОб авторе: ... >>> |
Таня ГринфельдОб авторе: ... >>> |
РегионыЦентрРоссияАбаканАнадырьАрхангельскАстраханьБарнаулБелгородБлаговещенскВладивостокВладикавказВладимирВолгоградВологдаВоронежЕкатеринбургИжевскИркутскКазаньКалининградКалугаКемеровоКраснодарКрасноярскКурганКурскЛенинградская областьЛипецкМоскваМосковская областьНарьян-МарНижний НовгородНовосибирскОмскОрелОренбургПензаПермьПетрозаводскПетропавловск-КамчатскийПсковРостов-на-ДонуРязаньСамараСанкт-ПетербургСаратовТверьТулаУлан-УдэУфаХабаровскЧебоксарыЧелябинскЯкутскЯрославльЗападная ЕвропаАвстрияАлбанияБельгияБолгарияБосния и ГерцеговинаГерманияИзраильИрландияИспанияНорвегияПольшаРумынияСловенияФинляндияКавказАзербайджанАрменияГрузияАзиатско-Тихоокеанский регионАзиатско-Тихоокеанский регионАфрикаАфрикаВосточная ЕвропаБеларусьМолдоваУкраинаЦентральная АзияКазахстанКиргизстанТаджикистанУзбекистанСеверная АмерикаКанадаСШАСтраны БалтииЛатвияЛитваЭстония |
Сергей ГлавацкийСтихотворения в переводах Елизаветы Радванской на украинский языкОРIГАМI
Мою тишу поруш. Я кохаю без тями. Звуком флейти поклич, я почую крізь межі. Звик, що кожного вечора ставить питання Мені дика самотність: «Кому ти належиш?»
Відповім. Уві сні навіть відповідь знаю. Я завжди був із тих, кому слів не бракує. Це – дорослі й старі у дитинство пірнають, Це – дорослими думами діти міркують.
Вперті рукостискання комети, кохана, Знов спливуть крізь твої білосніжні долоні. Я не знаю, коли, як раніше, над нами І світанки, і сутінки стануть – бездонні.
Тільки Хаос віднині на кожній іконі. В повний зріст… Розумій цю шаленість, як знаєш! – Що мій іній вже визрів у моря бутоні, І подвійну планету твій космос приймає.
І ходити по водам змогло б моє тіло, Якщо це не моря, а затоки й мілини. Та душа Заповіт захищати схотіла, І одразу підсудний назвався: людина…
Ми ангіною визнати можемо дивне, І, розплавлені, із горизонтом зростатись, Та, змінивши себе, ми б з’єднались в єдине… Тільки іншими нам – вже ніколи не стати…
Ми не змінимось – все нас в собі влаштувало… Увертюри іроній – нажаль, не прочани. Зрозуміти не можу, чому я так вдало Мілину розставання назвав океаном?
Мою темряву вбий, посміхнувшись миттєво! – Бо я інших не хочу від тебе дарунків! Тож поклич – приголомшливо, швидко, чуттєво. Чи – нечутно поклич… несміливим цілунком…
Як завгодно! Сигнал твій із простору й часу Я впізнаю, і зміст зрозумію одразу!..
***
Поїдемо з тобою на косу?.. В минулому, в билинному, – як-небудь… Бо не буває так, щоб вічно небо Лиш на Страшний запрошувало Суд, Щоб ліс був повний стріляних косуль… Я помолюсь із муфтієм, чи з ребе, Машину часу дочекаюсь, якщо треба… Бо в ній крізь смерть я ніжність пронесу…
А потім буде – кедра хризоліт, Та хризопаз полину, що свій вік ховає… Там нас бездонне море сповиває, І бачить сни, яких не знав Евклід… Які іще не стиглі, не палкі… Я навіть з карантину виринаю, Себе, як лицар перед бомбами, міняю, Щоб бачили дельфінів кораблі…
Поїдемо з тобою на косу?.. Яке б ім’я тобі не дали в цім безладді, І скільки років не було б тобі насправді, Давай до лісу нас я відвезу, Де аїсти давно тебе пасуть, Де гай з берiз та дача… Я не можу Інакше… Вибачай, я дуже прошу: Пробач мені – це небо, цю косу…
КОРАБЕЛЬНА КОЛИСКОВА
Такий місяць тут є! Завірюха така, Що стає камертоном любові – навіки! В наші дзвони хай б’є, божевільна, п’янка, Загостривши себе лезом ніжної втіхи. Тут велична орда снігопаду вночі, Набряк білого та невгамовного снігу, І в цей час слухай гру німоти – і мовчи, Поки атоми космосу створюють кригу.
Завірюха така, що забув в небуття Видихати дзеркальну мелодію долі, Та заслухався, як промовчало життя, Не почув невід’ємної Божої волі! Тут така колискова, тут тиша така, Лиш твоя… І не зможемо потім згадати, Що тримає нас в трюмі Господня рука… Поки Світ, що помер, знову йде помирати.
ГАВАНЬ
Тиху гавань ніхто на поруки не візьме, Сизе море не стануть у нас забирати… Бо відмічено місце розлуки – і, звісно, Час настав труп історії вже поховати.
Тут ніколи ніхто закохатись не зможе – Зачаровано нами назавжди це місце. Тиха гавань – чужа для усіх, хто є схожим На закоханих нас, – із чавунного тіста,
Зі серцевих шумів, з агонічного болю… Коли прийдеш сюди – завтра – місяць зів’яне, Коли прийду сюди – наші зносяться долі… Ми розійдемось знов, як розірвані рани –
Континентів безодні у просторах часу… Але позов ніхто не пред’явить. У вічі Один одному дивлячись, взнали одразу: Наші душі змінили прописку – навічно.
Тиха гавань із вітром з’єдналась так тісно, Немов руки циклопів застигли в пасатах… І цей вітер, назавжди у гавані стислий, Вже не зможе собою весь світ колисати.
Приворожена тиха, прихована гавань – Лиш примарними, вічними хвилями й нами… Бо достатньо для неї і нашої Навi, Бо вона наковталася й наших цунамі…
ЗОРЯНИЙ ГОДИННИК (3, 14)
Донька числа π, сестра березня, Несправжнє обличчя Сансари, Ти – символ розлучної єресі, В душі твоїй – води і хмари.
З усіх дітей березня раннього, Із риб, що харчуються страхом На тризні печалі безжальної, Ти – найнавіженіша птаха…
Де звіра безсмертя сховала ти? Здаються віки тобі – миттю… Буттям не схотіла ти марити, Й залишилась Роком в століттях.
В сузір’я дванадцяте хочу я… Це ти у небес акварелі Комету Галлею наврочила? Або ти і є – ця Галлея?
Даруєш тріумф чи прокльон – мені? Як бути, коли нас вертиго З’єднає, сплете з незнайомими? Пробач, нерозгадана книга! –
У серцебиттях я заплутався, Твої прочитав – надто пізно, До Світла не встиг повернутися, Мені поміж зорями тісно,
Став тінню… Прийшов час мій зоряний – Не схожий на сонячну вічність, Страшний, як безодня між долями, – Він цербалом глянув у вічі.
Донька числа π розуміється У створенні тіл галактичних… Скажи ж, де мій погляд зустрінеться З твоїм, незабутим, магічним?
А поки я буду, як пам’ятник, – Стояти й дивитись на вирій, Де ми – розкачали наш маятник, Створивши в собі – диких звірів…
Чекати з занять або з іспитів, Тебе як раніше – у місці, Де ми стали майже – антихристи, Де ми розірвали намисто…
І поки все світле у спогадах Не жертвую я заратустрі, Я буду стояти, немов би ти Усе ж таки прийдеш на зустріч,
Бо є почуття неприступними… Я буду тут вічно стояти, І в цьому житті, і в наступному. Чеканням ламаючи грати.
СВIТЛИНА
Вночі не плач, і знай, що в кам’яній пустелі, Де кожен день без тебе – невимовний біль, Де вiли плавають, аскет заради тебе Обіт життя зберіг, повіривши тобі. І хай альков розпусти охолоне, скелi Впадуть, вiн пригадає той лише обiт, Цілунок, погляд твій – зі сцени… може – з неба?.. Твоя рука – в моїй, моя душа – в журбі…
Стерильний Крим від поцілунку збожеволів, В його очах – агонія та плями болю…
Вночі не плач, і пам’ятай цей сполох світла, Тримай його, як кадри дивного кіно, І зрозумієш, Хто сплітає наші долі, Що Боже Диво – бавиться з людьми… Багато тих, хто пам’ятає своє Літо, І так, як ми, його кохає все одно – Той поцілунок, сцену, краплю болю, Твій погляд, руку… Я і ти – це ми…
Повітряний міраж. І чийсь безглуздий гомін. У забутті – відчую я твої долоні.
Не плач! Нехай спіралі див сплітають знову, Нехай Усе – було вже, і було Життя… Не забувай, з ким ти спіймала сполох світла – Він досі ще не дописав кінець, І темрява не зможе вбити слово, Яким опише чисте почуття, Коли рука… і поцілунок… й вітер… Крізь залу – лише стукіт двох сердець…
І пам’ять потрапляє у концтабір часу. Фотони віри – у труні, де світло гасне…
***
Горіти в пеклі – за усі думки, За всі знання і нашу щирість, Відсутність віри в Божу милість, За заборону на гріхи, З тобою, моя люба, треба нам… Та бачить Бог – а Він нас бачить, Що лиш образить, не пробачив, Для нас створивши в пеклі храм.
***
Ну що ж, все пеклом закiнчилось, Хоч кожна мить – як атом сну, Чекає вакуум на милість… І оживуть у цю весну
Всі сни твої. Ти – зміст Творіння, Ти – ємкість грішної душі. На ключ закрий все розуміння, Замком коморним від чужих!
Напалм не вб’є істоту темну, Не потонути нашим снам… Хоча тепер душа – даремна, Що я твоє минуле – знай!
Хоч сплять авгури, хоч без тебе Весь світ – це просто ГМО, Я більше не повірю Небу, Бо зрада – на мені – клеймом…
Нехай без тебе – тут я вдома, Мовчи, ховайся, бережи Щасливі наших душ фантоми… Не плач. В тобі живу, як жив.
В цій кел’ї, чи в таверні, може… Побачив я: в одній з кают Є тінь, що так на тебе схожа, Що я засну востаннє тут.
Сансара каравай готує… Біль осліпляє, гасне вірш… Нехай помру, та занотую: Що я – твоє… минуле… лиш…
Без міри я тебе кохаю! Так люблять діти перший сніг… – Це Символ Віри… Символ раю – Не треба іншого мені.
К списку номеров журнала «ЮЖНОЕ СИЯНИЕ» | К содержанию номера |
ГолосованиеВыберите название/тему следующего раздела проекта "Вещество"ЖурналыПятью пятьКочегаркаСОТЫРусское вымяВЕЩЕСТВОАРТИКЛЬЕВРОПЕЙСКАЯ СЛОВЕСНОСТЬЕВРЕЙСКАЯ СТАРИНАЗДЕСЬЛитСредаЗаметки по еврейской историиСемь искусствЛиФФтДАЛЬНИЙ ВОСТОККОВЧЕГОСОБНЯКМОСТЫМЕНЕСТРЕЛЬПриокские зориВИТРАЖИДОНСЕВЕРДРУГОЕ ПОЛУШАРИЕЛИТЕРАЮЖНЫЙ УРАЛБАЛТИКА-КалининградСеверо-Муйские огниНОВЫЙ СВЕТСлова, слова, словаЗАРУБЕЖНЫЕ ЗАДВОРКИНАЧАЛОКАЗАНСКИЙ АЛЬМАНАХПять стихийЗАРУБЕЖНЫЕ ЗАПИСКИСлово-WordГВИДЕОНКольцо АЭМИГРАНТСКАЯ ЛИРАСорокопут [Lanius Excubitor]ДЕНЬ ПОЭЗИИЖурнал ПОэтовТело ПоэзииГРАФИТБЕЛЫЙ ВОРОНИНЫЕ БЕРЕГА VIERAAT RANNATЮЖНОЕ СИЯНИЕЛитературный ИерусалимДЕТИ РАФУТУРУМ АРТЧЕРНОВИКЗИНЗИВЕРЛИКБЕЗВАСИЛИСКДЕНЬ И НОЧЬУРАЛ-ТРАНЗИТНОВАЯ РЕАЛЬНОСТЬЖурналы, публикация которых на сайте прекращена:ЧЕЛОВЕК НА ЗЕМЛЕИЛЬЯАРГАМАК-ТатарстанИНФОРМПРОСТРАНСТВОДЕРИБАСОВСКАЯ - РИШЕЛЬЕВСКАЯСТЕРЖЕНЬСВОЙ ВАРИАНТБАШНЯ22ВОЛОГОДСКАЯ ЛИТЕРАТУРАНАШЕ ПОКОЛЕНИЕУРАЛРУССКАЯ ЖИЗНЬАРТ-ШУМЛИТЕРА_DNEPRТРАМВАЙЗАПАСНИКЫшшо ОдынПРЕМИЯ ПБЕЛЬСКИЕ ПРОСТОРЫЗНАКИ11:33АЛЬТЕРНАЦИЯ |